тут я закладу за5мок, – урочисто повідомив Лев.
Мстислав недовірливо подивився на брата, потім на вогку землю, затим обернувся на гору і лише тоді запитав:
– Чому саме тут? І чим тобі теперішній не догодив?
– Ти добре почуваєшся у мене? – поцікавився Лев.
Молодший брат невизначено нахилив голову.
– А чому?
– Ти не образишся? – поцікавився Мстислав, зовсім так, як колись робив у дитинстві.
– Та кажи-бо!
– Ти вибач, але це постійне завивання вітру за стіною терпіти несила, – зізнався князь луцький.
– І не тільки тобі, – хутко підхопив його слова Лев. – Констанція ось узагалі у Перемишль переїхала, каже, що у неї голова болить від тутешніх вітрів. А коли я остаточно переберуся сюди, нижній замок буде дуже доречним.
– Чому саме сюди?
– Львів знаходиться в центрі нашої землі, а це багато чого варте.
Мстислав, котрому вже набридло слухати подібні натяки, підійшов до Лева впритул і прямо запитав:
– Брате, давай поговоримо відверто. Я розумію твій стан і поділяю твою стурбованість. Для мене ти завжди був взірцем. Що ти робитимеш після того, що дізнався?
– Що ж, давай відверто, – згодився Лев. – Але не тільки я, але й ти.
– Тобто?
– Кому потрібна моя відповідь? Шварнові чи дядькові? Хто тебе прислав?
– Мене прислав Василько, але ти розумієш, що брат твою відповідь знатиме.
– Це я розумію.
– Добре, що розумієш. Твої дії? Твій стан я знаю і, повторюся, поділяю. Але дії – це інше.
– Ти хочеш знати, чи не виступлю я проти Шварна? Можеш заспокоїти його: я пам’ятаю останні слова батька. Сподіваюся, ти їх теж пам’ятаєш.
Ні, Мстислав не забув слова, які на смертному одрі батько сказав їм трьом. Це сталося п’ять років тому, і цей 6772 рік від сотворіння світу воістину став визначальним. На весіллі власного сина вбили литовського князя Міндовга разом з двома синами, залишивши наречену невтішною вдовою; уже пізніше у Холм дійшла чутка, що у далекому Хулагуїді поліг темник Бурундай – суще прокляття Русі; повертаючись додому від нового хана Берке[4], у якомусь забутому селі помер володимирський князь Олександр Ярославич[5]; не без допомоги того ж Берке помер брат Олександра Андрій – єдиний князь на сході, кому у Холмі довіряли; а на руках трьох синів помирав зовсім незрячий король. Той удар, отриманий ним двадцять п’ять років тому у битві під Дорогочином, на старості дав про себе знати. Данило став бачити щораз менше, а після того як особисто віддав розпорядження зруйнувати укріплення, осліп остаточно. Останні слова батько сказав синам уже після того, як назвав Шварна своїм наступником. Данило не зажадав від синів клятви, не чекав від них обіцянки поважати один одного, просто говорив і просив прощення за невдалу спробу визволитися від опіки Сараю.
– Важко мені, сини, залишати вас самих, – говорив батько. – Дуже важко. Нікого у нас немає. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками,