За місяць ніби одужала, посвіжіла, почала ходити. Я знову до ЛТЕКу. Шапокляк призначила дату. Привіз маму, сиджу в коридорі, чекаю… Виходить біла, як крейда, і сльозами давиться. Я – до неї. Мама каже: «Вона сказала, що я ще сто років проживу і ніякої групи мені не положено». – «Як це?! Навіть третьої не дали?» – питаю. «Ніякої. Пішли звідси, пішли, синку! Я цю людину знаю давно». Назавтра у мами повторний інфаркт. І все.
Живу із відчуттям провини. І що страшно: вже ніхто й ніколи не спростує, не відмінить моєї провини, бо нікому. Смерть не виправдовує живих, – смерть може виправдати тільки мертвих.
Я прийшов додому голодний і злий на самого себе. Випив холодної кави і сів за стіл, розгорнувши по- жовклі аркуші.
Лист другий
Міфічна Роза
Дорогий Іване, тоді все обійшлося, бо вже на Хрещатику мого несподіваного кавалера оточили червоні і почали голосно щось розповідати, він навіть не встиг зі мною словом обмовитися. А я, рада старатися, шугнула від них… Щоправда, той комісарчик вже зовсім скоро підловив мене на місці нашої першої зустрічі і майже силоміць затяг до якогось приміщення, схожого на каральну установу. Ні, я зо страху пішла сама, а він вдавав із себе залицяльника, хоча міг бути, та, може, й був одним із членів «черезвичайки», яких, подейкували, у Києві було десятків зо п’ять.
В коридорах приміщення було людно. Всі сновигали туди-сюди, як великі чорні жуки. Шинелі, кітелі, шкірянки… Ті шкірянки враз нагадали мені про обдертий диван з нашої вітальні, про його останні хвилини краси. Він, сповнений урочистої грації, завжди стояв у вітальні. Мама плакала, коли з нього знімали шкіру, ніби із живого. Червоноармієць обережно зрізав оббивку по краєчках, щоб бува не пошкодити. А мені тоді здавалося, що ось-ось диван не витримає тортур і застогне, а може, закричить, так як кричав Соломон, наш сусіда з будинку навпроти, коли прийшли вбивати його сім’ю. Тоді євреї часто кричали криком, збурюючи світ на супротив. Я запитувала своїх близьких: чому ж ми, буржуї, не кричимо, коли приходять убивати нас, чому не кричали священики, яких розстрілювали сотнями? Та мені ніхто на те не відповідав. А із оббивки нашого дивана, мабуть, пошили ще одну шкірянку, бо той одяг полюбляли комісари. Мій тато, дорогий таточко, який відступив із Петлюрою світ за очі, казав, що ті шкірянки, в яких ходили новітні комісари, були пошиті для авіаційного батальйону ще в роки Першої світової війни, з якої почалося наше лихоліття, але їх так і не встигли поносити, а революціонери знайшли той одяг на якомусь складі й видали як уніформу чекістам. А ще він казав, що в шкірянках не так жерли воші, від яких потерпали всі.
Комісарчик, імені якого я ще не знала, всадовив мене в коридорі на лаву і, ніби жартуючи, наказав чекати, а сам щез за дверима котрогось кабінету. Мені страшенно хотілося втекти, але біля входу стояв червоноармієць із гвинтівкою, він бачив, що ми заходили в цей капкан удвох. Мені нічого не залишалося, як нервуючи йорзати на лаві й тривожно роззиратися довкруж.
Її