школярів, які життя не бачили, які автомата у руках не тримали, – узяли, а волонтерів-спецназівців, нехай не першої молодості, не дуже здорових, але добровольців – не взяли… Треба було брати тих, хто служив в армії, хто має військову спеціальність. А вголос інше: у тебе життя попереду, ти будеш ходити.
Андрій її не чує, пустився берега, ридає. Так страшно, так безнадійно… Аж раптом – телефон озвався. Мама. Марина: алло! І втратила дар мови від почутого. Малий загубився! У Стрийському парку! Щойно був поруч і вже нема!!!
– Як загубився?…
І поки Мариною трусило, Андрій замовк, повалився на ліжко.
Малого швидко знайшли, він навіть не встиг налякатися. Андрій, накрившися ковдрою, вже тільки схлипував, чимраз тихіше. Сам як дитина, що загубилася.
6
За кілька днів маленька Віка наче подорослішала. Смикає маму за руку, тягне кудись, заважає розмовляти з лікарем. Підходжу так, щоб на рівні очей малої опинилася торбинка, з якої визирає біла кудлата іграшка. Дівчинка замовкає, витягає песика, притискає до себе. Віка не боїться дорослих, до усіх йде, усім усміхається, госпіталь для неї – майже дім. Коли її батька підняли по бойовій тривозі, їй було п’ять місяців, коли поранило – десять. Зараз їй рік і чотири. Поки ми розбираємо торби з батьками, поки розмовляємо, вона гуляє вже сама, без догляду. Всі її тут знають.
Руслан і Людмила тримаються разом усі ці місяці. Коли старшому лейтенанту вручали у київському госпіталі медаль «За оборону рідної держави», його дружина Людмила отримала медаль «За вірність та кохання». Роман зі своїми двома взводами стояв під самим кордоном з Росією, біля Червонопартизанська. Наказ був: триматися! Двадцять четвертого липня блокпост почали обстрілювати.
– Я навіть не зрозумів, що упіймав кулю, – відчув лише, що ноги відмовили. – Руслан лежить у палаті, корсет поруч – на тумбочці, без нього не ходить. – Куля зі зміщеним центром залетіла під бронежилет, пробила, як потім з’ясувалося, легені, пошкодила хребет і вийшла через печінку… Хлопці мене перемотали, два уколи наркотику ввели, щоб біль притлумити, і відправили у польовий госпіталь. Комбат прийняв рішення відвезти кількох важких поранених на територію Росії, бо нікуди більше не довезли б живими. Через пропускний пункт Червонопартизанськ-Гукове. «Градом» стріляли з Гукового, це Ростовська область, і операцію мені зробили у Гуковому… Вдячний лікареві, що мене врятував. Того ж дня мене відправили у Ростов-на-Дону «швидкою», а звідти літаком у Київ…
У реанімації Руслана підключили до апаратів підтримки життєдіяльності, але дихав він самостійно. Лише через два тижні відчув поколювання у кінчиках пальців і зміг ними поворушити. У ті перші тижні Руслан перетворився на суцільний біль, а Людмила була саме терпіння. Каже, що чоловік страждав безмірно, не давав до себе доторкнутися.
Якби не волонтери, не вийшли б Руслан і Людмила з цієї біди. Лише одна крапельниця коштувала три з половиною – чотири тисячі гривень, а Руслан їх отримував по три-чотири на день протягом двох місяців. Дружина з малою була з ним вдень, вночі