на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то…
Мабуть, слідкував за нею.
Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.
І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.
– Мабуть, щось між ними сталося, – казала подружкам Надежда.
– А раптом усе само собою розсмокчеться?
Вона вже й рада…
Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:
– Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.
– Як щось гарне, то кажіть!
– Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.
– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жінки. – Одумався нарешті!
– Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!
– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала… Ми ж із ним знову почали разом спати!
– Ти зарання не тривожся, – кажуть жінки. – Якщо спить із тобою – це гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?
– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював…
– І на квартиру у нього грошей немає!
– Сьогодні побачимо, – каже Соня Львівна. – Кума казала, що Світлана дуже чекає на Віталія, зранку має йти до перукарні, і якщо вони таки помиряться, то увечері йтимуть до ресторану, відзначатимуть заручини.
– Он воно як… – шепоче Надежда. – Вже й заручини будуть відзначати…
От цього дня прийшов Віталік із чергування, а Надежда дивиться за ним, спостерігає, сама не своя від страху: що має робити? А він перевдягнувся в чисту сорочку, обіллявся одеколоном, та й каже:
– Піду я, Надю, в місто, треба нам щось до столу солодкого купити.
А Надежда:
– Нічого не треба! Я ось вечерю зготувала, маківника спекла, усе ж є, сядь та й поїж.
– Вечеряйте без мене.
А дівчатка, Надежда понавчала, й собі кинулися до батька, просяться на руки:
– Татку, татку, візьми мене, погойдай!
– Ми без тебе не будемо сідати, – каже Надежда, – діти увесь день чекали.
– Гаразд, я обіцяю, що швидко буду, повечеряємо! А тоді у мене ще можуть бути справи, – кинув роздратовано.
– Не йди…
Але Віталька її вже не слухав, узяв гроші та й вискочив із дому.
А Надежда, коли вже знала, що чоловік вирушив до полюбовниці, то й кинула усе, як