так і вийшло.
У школі вчилась – так старалась!
По закінченні сама поїхала до міста і там вступила до інституту.
Батьки в Оленки не багаті, але й не бідні – як усі в селі. Садили город, тримали корову, качки і свині. То Оленка з дитинства до праці звикла. І вирішила, що після навчання в село вернеться та й буде жити.
До інституту Оленка нікого не кохала, бо все не мала часу. У клуб на танці не ходила, на гульки теж – постійно вчилась. Та ще й така була собі – недоторкана й строга. У школі як однокласник зачепить Оленку – вщипне за щічку або розв’яже бантик, то того крику! Ото й боялись зачіпати.
А в інституті… Хоч і пора їй прийшла на дівування, але вона все, знай, учиться.
А жила Оленка в гуртожитку. Дівчат багато, це ж майбутні вчительки були, а хлопців жменька. На спільній кухні варять студентки їсти, пахощі по поверху розлетілись – а хлопці тут як тут. Дівчата їх пожаліють, запрошують до кімнати, вгощають, діляться харчами. І хлопці вільно почувались, зачіпалили дівчат, жартували, лізли цілуватись, то одну, то другу обирали. Такі тоді були порядки, такі і досі.
Але Оленці до того геть було байдуже, їй одна наука в голові.
– Та ти геть якась сільська й забита, – якось кажуть їй дівчата. – Чого ти ото зиркаєш так сердито, не посміхнешся ніколи, як хлопці у нас гостюють? Ти знаєш, що вони на тебе кажуть «недоторка»?
– Нехай собі, – зітхне Оленка. – І що в тім поганого? Не дуже мені їх торкання й треба!
Але минув рік, минув другий…
Якось у коридорі Оленка зустріла хлопця, Москалюка Івана. Була осінь, студенти тільки-тільки повернулися із канікул на навчання. Ніколи раніше Оленка не звертала на того Івана уваги. А це придивилась – і не впізнала! Чи то він так за літо виріс і змужнів, чи то вона сама здрібніла. Напроти Оленки йшов високий ставний хлопець, і тільки по зачісці та жестах змогла вона у тому красені впізнати свого однокурсника.
– Привіт, Оленко! – він ще й посміхнувся.
– Привіт… – Оленка не стрималася й озирнулась.
І він озирнувся теж! Підморгнув Оленці, махнув рукою, пішов.
Повернулася Оленка того дня після занять до кімнати сама не своя, збентежена.
То раніше зготує щось їсти та й сідає за книги. А це… Уже й дівчата з пар прибігли, щебечуть, переповідають новини. А Оленка все сидить і сидить, дивиться у вікно.
– Ти будеш із нами їсти? – уже як гукнула котрась, тоді аж Оленка схаменулась.
– О, а ви вже вдома? – сиділа, мов у сні.
– Та вже давно! Ти що це, не захворіла, бува?
– Та ні…
І сон у той день не йшов Оленці. Встала дуже рано, бо ж ізвечора знання ніяк у голову не лізли. Увімкнула Оленка лампу, відкрила книжку, дивиться на букви, аж там – Іванове обличчя їй ввижається, та й усе.
Дуже сподобався Іван Оленці. Почала вона від того дня слідкувати за ним очима. Де він іде – то аж наче світлішає у тому місці, їй так здається. І мучилась Оленка тяжко, аж трохи схудла і змарніла. Але нікому не зізнавалася, тримала себе в руках: давалося взнаки виховання, батькові слова про те, що дівчина повинна берегти