що ці пальці, та пляшка.
Як збагнути, як збагнути…
Один міський божевільний, старий Герцль… Він днями і ночами вештався вулицями нашого маленького втомленого міста, влітку і взимку вбраний у жахливе з чужого плеча пальто, і буркотів, бурчав щось нерозбірливе, втупивши погляд свій плавучий в землю, раптом несподівано зупинявся, бурчання його ставало дедалі чіткішим і гучнішим, він міркував спочатку сам із собою, жестикулюючи. Він підводив голову, погляд його ставав ясним, пронизливим, відчайдушним, і він звертався до будь-кого, хто випадково опинявся поряд:
– Ну нехай дорослі. Ну нехай дідусь мій і моя бабуся. Ну нехай брати, ну нехай усі, – і тоді він скрикував істерично і починав страшно вигинатись та битися всім тілом: – Але Ра-є-чку!!!
Потім очі його знову тьмяніли, і він падав. Чоловіки підбігали і ножем розтискали йому зуби. У нього починався епілептичний напад. Був кінець шістдесятих. Минуло вже понад двадцять років. А він усе не міг збагнути.
Я побоювалась його в дитинстві, такого неприбраного, кудлатого, з вивернутими губами, з виряченими очима. Я часто його здибувала і боялась опинитися неподалік, коли в нього почнеться напад: «Ну нехай дорослі…». Зазвичай Герцль плентався вздовж вулиці, бурмочучи щось своє, нікого не чіпаючи, не задираючись. Люди виносили йому попоїсти або щось із одягу, він іноді брав, навіть не розуміючи, що йому дають, іноді впускав, не помітивши. А часом на нього знову находило: ну нехай бабуся. Ну нехай дідусь, ну нехай брати… Але Ра-єч-ку?!
Ми всі знали, що коли він воював на фронті, його рідних, як сім’ю радянського солдата, розстріляли. А Раєчці було три роки. І це «нехай», таке смирення, така жертва – нехай – і нерозуміння, абсолютне нерозуміння в цьому його звірячому крикові: «Але Раєчку?!»
Не знав, як збагнути, як все це збагнути, як збагнути. Щоби змиритись.
Добрий знайомий. Яків Абрамович Бондар, журналіст, казав мені, що горів у підбитому танку. І його, важко пораненого, обгорілого, врятувала литовська жінка. Ховала і від німців, і від своїх. Виходила. А в той самий час, удома, на батьківщині, коли його родину вели на розстріл, його мама непомітно заштовхнула в натовп роззяв на узбіччі свого молодшого сина. І слідом туди ж кинула невеликий пакунок зі срібними ложками. Ложки взяли. Дитину виштовхнули назад. До розстрільної колони.
Мама і тато їздили на відкриття пам’ятника розстріляним новоселицьким євреям. І стояли там, і рабин читав. Потім усі мовчали. І дивилися собі під ноги. Обабіч пам’ятника була купка білих ягід чи чогось такого. Ніби черешні. Потім виявилося, що то новонароджені мишенята. І миша-полівка, не злякавшись величезного натовпу людей, переносила в зубах одну черешеньку за іншою, одну за іншою, бігала і бігала сюди-туди, доки не перенесла їх кудись у безпечну нірку.
І всі дивились. І боялися зробити крок, щоби не наступити мимохіть. І шепотіли: «Обережно. Обережно. Нехай уже перенесе їх усіх. Перенесе – тоді підемо. Куди поспішати. Нехай