свою наготу. Тож Ґабріель ішов із купальні переможцем, хоч і тремтячи від збентеження. А коли одягався, то зрозумів, що, піддавшись пориву гніву, зробив найбільшу, можливо, дурість у своєму житті. Шлях до Антіохії тепер для нього закритий. А це був єдиний шлях до повернення в світ. Перш ніж критикувати каймакама, треба було подумати про Жульєтту та Стефана. І все ж він був не такий уже невдоволений собою.
Серцебиття у Ґабріеля ще не впокоїлося, коли слуга аги Ріфата Берекета запровадив його у вітальню, в селамлік прохолодного турецького будинку. Тут була напівтемрява. Ґабріель ходив туди-сюди по величезному пружному килиму. Годинник, який він через недогляд усе ще ставив за європейським часом, показував другу годину пополудні. Священна година домашнього дозвілля, недоторканна година післяобідньої млості, відвідувати когось у цей час означає грубо порушувати звичай. Багратян прийшов занадто рано. Й ага, непідкупний хранитель старотурецьких правил поведінки, звісно ж змусив себе чекати. Ґабріель продовжував міряти кроками порожню кімнату, в якій, крім двох довгих низьких тапчанів, стояли ще жаровня і маленький кавовий столик. Він намагався виправдати перед самим собою свою нечемність: «Щось відбувається, точно не знаю, що, і я маю, не гаючи ні хвилини, все з’ясувати».
Ріфат Берекет був другом сім’ї Багратянів із найдавніших часів, у славетні дні старого Аветіса. З ним був пов’язаний один із найсвітліших і побожних спогадів Ґабріеля, тому після приїзду в Йогонолук Ґабріель відвідав благодійника вже двічі. Ага не тільки надавав молодому Багратяну послуги при купівлі необхідних речей, час від часу він посилав йому людей, котрі за сміховинно низьку ціну пропонували для колекції старожитностей знайдені при розкопках артефакти.
Господар будинку увійшов нечутно в своїх тонких капцях зі шкіри цапа, тому застав Ґабріеля зненацька. Той усе ще бесідував із самим собою. Азі Ріфатові Берекету було за сімдесят. Смаглява блідість обличчя, сива борідка клинцем, опущені повіки та маленькі білі руки, що немов світилися. А на голові – феска, зав’язана палевою шовковою хустиною. То була ознака правовірного мусульманина, котрий відбував релігійні обряди ревніше та постійніше, ніж широкі маси віруючих.
Старий підвів свою маленьку руку і повільно, врочисто приклав її на знак вітання до серця, губ і чола. Ґабріель відповів тим же, так само врочисто, хоча нерви його були вкрай напружені від нетерплячки. Потім ага підійшов ближче, простягнув праву руку до серця Ґабріеля, легко торкнувшись кінчиками пальців його грудей. Це був символ «серцевого контакту», найпотаємнішого злиття душ, містичний обряд, запозичений побожними людьми в одного ордена дервішів. При цьому крихітна рука засяяла ще яскравіше в ласкавій напівтемряві селамліка. Багратяну здалося, що ця рука – також личина, можливо, навіть тонша та чутливіша, ніж саме обличчя.
– Друг мій і син мого друга, – ага починав мову здалеку, і цей зачин був також частиною церемонії. – Щойно ти обдарував мене несподіваною радістю