надивився всіляких пам’яток земної кулі. Іноді натякав на свої мандри, що сягали далеко на захід і схід, але під час яких він принципово не користувався залізницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмаріона, з’ясувати не вдалося. У тирадах і розповідях Грікора не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповідь буяла настільки зримими подробицями, що навіть у такого чоловіка, як Ґабріель, не виникало жодних сумнівів. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрів йому чужа. Нехай доктор Алтуні, відомий скиглій, нарікає на своє загублене в сирійському селі життя – Грікору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнішній світ – тільки частина світу внутрішнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподібної павутини, яку він виткав навколо власного всесвіту.
Але коли заходила мова про політику, війну, чи пекучі питання сучасності, аптекар втрачав спокій. Йому не подобалося дізнаватися про такі речі. Світ, ця іграшка зовнішніх обставин, втручаючись у внутрішнє життя, стає ганебною перешкодою. Цінність для Грікора він набував тільки відсунутим у далечінь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумілості духу! Що Грікору до подій у «глибокому тилу», що йому до того, що діється в Стамбулі, Алеппо чи Месопотамії? Війни, які ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його політичні висловлювання, тому і сказав:
– Не збагну, чому потрібно постійно озиратися на інших? Війна, адміністративні заходи, валі, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неї є поціновувачі, до того ж навіть вельми досвідчені… Прошу…
І Грікор репрезентував господареві обійстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помічений. Аптекар із явним задоволенням вимовив дзвінке ім’я прибульця:
– Ґонзаґо Моріс.
Судячи з вигляду та постави, молодик був європейцем або дуже європеїзованим левантинцем[27]. Чорні вусики на блідому та незвично люб’язному обличчі були настільки ж французькі, як і ім’я Моріс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що під тупим кутом сходилися на переніссі. Грікор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:
– Мсьє Ґонзаґо Моріс – грек.
І тут же, щоб не образити гостя, виправився:
– Чистокровний, а не турецький грек. Європеєць.
У гостя були дуже довгі вії. Він посміхнувся і примружив очі, а відтак їхні жіночно довгі вії, що майже зовсім сховали їх.
– Мій батько був греком, мати – француженка, а сам я – американець.
Його скромна, навіть сором’язлива манера триматися справила на Ґабріеля приємне враження. Він похитав головою:
– Яким вітром, даруйте, занесло сюди американця, та ще й сина француженки? Саме сюди.
Ґонзаґо знову посміхнувся, опускаючи вії:
– Дуже легко. У зв’язку