щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.
– Підемо, Стефане, погуляємо трохи, – вирішив батько.
Ґабріель боявся залишитися наодинці, – його тягнуло йти не озираючись усе далі і далі, йти швидким, частим кроком до того часу, поки не опиниться за межами світу.
Авакян поніс зброю в будинок.
Батько і син вийшли з парку і спустилися на дорогу до Йогонолука. Село було приблизно в десяти хвилинах пішки. Ґабріель відчув себе раптом немічним дідуганом, і власне тіло виявилося такою важкою ношею, що довелося спертися на Стефана.
Не доходячи до церковного майдану, вони почули гомін голосів. На відміну від арабів та інших східних людей, неабияк галасливих, вірмени поводяться в громадських місцях тихо й стримано. Сам стародавній фатум наказує їм не втручатися в гучні збіговиська, так само як і влаштовувати їх. Але сьогодні тут зібралося близько трьохсот селян, вони півколом огорнули церкву. Дехто з цих чоловіків і жінок, селян і ремісників голосно вигукували лайку, прокльони та погрожували п’ястуками. Лайка призначалася заптіям – їхні потерті смушкові шапки тут і там миготіли над натовпом. Правоохоронці, вочевидь, намагалися відтіснити натовп від церкви, звільнити прохід на сходи і в арку. Ґабріель узяв Стефана за руку і став разом із ним пробиратися крізь гущу щільної юрби.
Першим кинувся у вічі довготелесий обірванець зі сплетеним із соломи вінком навколо високої чорної шапки. У руці він тримав соняшник на короткому стеблі, яким він час від часу розмахував. Прибулець із серйозним виглядом виробляв па якогось танцю, втомлено тупцяючи ногами, ніби підкоряючись якомусь внутрішньому ритму. Однак його рухи зовсім не були схожі на п’яне тупотіння. Це відразу було видно. І все ж натовп дивився не на танцюриста із соняшником. Погляди людей були прикуті до іншого видовища.
На ґанку сиділо четверо. Чоловік, дві молоді жінки і дівчинка років дванадцяти. Кожен був такою заціпенілою грудкою людського горя, якого Ґабріель ніколи ще не бачив: мертвий дух у живому тілі. У такій позі знаходять на розкопках тіла людей, котрі збереглися в двотисячолітній лаві після виверження вулкана:
«Як живі». Всі четверо безмовно дивилися перед собою. Байдужий погляд широко вирячених очей, в яких нічого не відбивалося: ні схвильований натовп, ні будинок аптекаря, що стояв навпроти. (Що таке, по суті, людський погляд? Ледве помітна зміна зіниці: він трохи світлішає або темніє. І в той же час – окрилена істота, янгол, із яким людина посилає світові звістку. Але тут янголи-провісники пролітали повз, прикривши свій лик крилом.)
Чоловік