пана бурґомістра запровадили сюди, то ніхто не кинув у нього шахівницею, ніхто навіть не засміявся. Всі сиділи дуже набурмосені й, насупивши брови, робили вигляд, ніби ніщо на світі їх так не цікавить, як шахи і книжки. Я подумав: якщо так далі піде, то гість не винесе зі своїх відвідин жодних цікавих споминів.
Але бурґомістр, вислухавши лекцію про перспективи розвитку вітчизняної психіатрії, вирішив поспілкуватися з хворими особисто. Найбільше його зацікавив дідок, що, обхопивши голову руками, наморщивши лоба, вчитувався в арифметику для другої кляси. При цьому він ще закушував губи і голосно сопів.
– Як вас звати, прошу пана? – спитав високий гість.
Дідок підвів угору напружене обличчя, кольору кабачкової ікри, і випалив:
– Місько Штунда, мільдую слухняно.
– Дуже приємно. Пане Штунда, чи ви себе вважаєте вар’ятом?
– Чому ні? Я є чистої води вар’ят. Але спокійний. Я читав, жи в Україні на кожну сотню людей припадає їден вар’ят. Дивує мене, як вони тото порахували, бо то, видите, часом тєжко є визначити вар’ята. Візьмімо тих депутатів. Нині він чоловік як чоловік, а одного дня як бовкне щось коло мікрофону, то зараз видно, жи не має всіх вдома. Такого наговорит, що аби взяв докупи штирох з Кульпаркова, то так би не потрафили.
– Це дуже свідомий хворий, – втрутився головний лікар. – Він слухає всі засідання Верховної Ради і пізнає кожного депутата по голосу.
– Чим вас так зацікавила Верховна Рада? – здивувався бурґомістр.
– То є справжній дім вар’ятів, – відповів дідок, а всі гості аж затряслися від реготу. – І я гадаю, аби вони менше пашталакали, треба би їм щодня клізми вставляти. Бо я все після клізми такий розморений і добрий-добрий… Я би тому Симоненкові власноручно двадцять літрів напомпував.
– То ви патріот! – похвалив бурґомістр.
– Аякже. Я вважаю, що кожен мусить Україну будувати на своєму місці. Ви – там, а ми тут – на Кульпаркові.
– Чи ви маєте, пане Штунда, якесь прохання, яке б я міг задовольнити?
– Чому нє? Маю.
Всі лікарі відразу насторожилися і перезирнулися, а дідок вів далі:
– Просив би-м пана бурґомістра, аби прислали нам синьо-жовті прапори. Бо коли яке свято, то в цілому місті вивішують прапори, тільки в нашім Кульпаркові не вивішують. Та й щоби мене настановили головним прапороносцем на всю лікарню.
Бурґомістр змахнув сльозу і потис дідові руку.
– Ви є щирий українець. Якби всі українці були такими вар’ятами, як ви, пане Штунда, Україна вже була б супердержавою. Але, може б, вам хотілось виписатися звідси, то скажіть.
– Ні, пане бурґомістр. Тут мені добре. Годують, обпирають. А вдома я навіть радіва не маю, аби Верховну Раду слухати.
Готовність бурґомістра посприяти, щоб із божевільні виписали, мене зацікавила. Я збагнув, що такого шансу пропускати не можна, і, ставши на крісло, почав у повен голос співати національний гімн. Гості й лікарі від несподіванки отетеріли і зробили