знову завагітніла. Народилася Ганна-Софія. Та жінка під час пологів померла. Ось так крутнулося коло Елу.
Раптом вагон різко загальмував, перервавши спогади Ганни-Софії. Наша героїня уважно вдивлялась у вікно, пригадуючи, як раніше ходила цими вулицями. Мало що й змінилося відтоді. Жінка-водій якимось металевим і не дуже приємним голосом оголосила зупинку. Оголошення прозвучало двічі, ще й англійською мовою. Несподівано старенькій стало смішно, тільки під кінець промови вона зрозуміла, що це запис. Ось чому так здивував її голос, що називав зупинки та оголошував інструкцію, як поводитися, виходячи з трамвая.
Двері зачинилися, і вагон зі скрипом попрямував далі, повернув біля ринку, і за якусь мить Ганна-Софія побачила церкву Ольги та Єлизавети. Вона пильно придивилася до споруди, бо надзвичайно давно не бачила її спереду. Та церква майже не змінилася. Жінка уважно розглядала вулицю за склом трамвая в надії побачити вікна своєї квартири. Однак не встигла. Храм затулив панораму, і Ганна-Софія згадала легенду про те, що цісар Франц-Йосип побудував цей собор, щоб заступити греко-католицьку катедру святого Юра. А можливо, це зовсім і не легенда. Тепер про це не дізнається ніхто.
Трамвай рушив далі, і Ганна-Софія зі здивуванням побачила новий будинок, який виріс нещодавно поруч із її домом. З вікон цієї споруди не було видно. Вона вибивалась із ландшафту середмістя й різала око. Те, що не доробив колись цісар, здійснили інші – сучасні будівничі. Хоча, може, вона вже стара й нічого не розуміє, та в неї складалося враження, що цей шестиповерховий будинок спотворює загальну архітектурну картину. Здавалося, що цю будівлю якийсь могутній велетень переносив з одного спального району Львова (скажімо, Рясного) в інший, – Сихів, – та по дорозі, саме в цьому місці, утомився й поставив її на землю. А потім чи то забув, чи то відволікли його важливіші справи. Та він обов’язково повернеться й забере будинок звідси.
Далі перед Ганною-Софією промайнув пам’ятник Степанові Бандері. Жінка знову поринула в спогади. Батьківський дім вона пам’ятала до дрібниць. Він був невеликий і надзвичайно затишний. У дитинстві вона дуже любила свою кімнату, у якій гілки вишень із саду стукали у вікна й дівчинка могла ласувати ягодами, навіть не виходячи на вулицю. Кімната взагалі розташовувалася начебто між дерев, адже батько добудував її пізніше, коли Ганні-Софії виповнилося два роки. І, як розповідала Ольга, наказав майстрам, щоб ті не пошкодили жодного дерева.
Після смерті матері батько ще більше занурився в роботу. Донька практично його не бачила. Дівчинкою опікувалась Ольга. Вона стала хрещеною матір’ю Ганни-Софії та намагалася замінити рідну неньку. Треба сказати, що тітка також дуже важко пережила смерть братової.
Дитинство Ганни-Софії було, як зараз люблять казати, безтурботним. Звичайно, на всьому залишила свій темний слід смерть матері, але батько та тітка робили все від них залежне, щоб дитина відчувала й згадувала цю біду якомога рідше. Ольга стала найкращою подругою для дівчинки.