Замкнене коло. Світлана Талан

крикнула їй санітарка. – Ти куди?

      – Я зараз!

      Мирослава підійшла ближче. Під вікнами її палати лежали, покладені одна на одну, кілька цеглин. Одна з них лежала поруч. Здавалося, що хтось склав цеглини, щоб була змога стати на них і зазирнути у вікно, а потім не втримався та впав – про це свідчила цеглина, яка валялася поруч.

      – Мені негайно треба поговорити з Олексієм Степановичем, – сказала Мирослава санітарці.

      – Нікуди він від тебе не дінеться. Після прогулянки зайдеш.

      – Це дуже терміново! – Мирослава надзвичайно хвилювалася та її голос бринів від нервового напруження. – Я не можу чекати!

      – То йди вже! – відмахнулася від неї санітарка, мов від надокучливої спасівської мухи. – Тільки йди одразу до кабінету лікаря! – крикнула вона вслід жінці.

      Мирослава нетерпляче постукала в двері кабінету лікаря. Вона не дочекалася відповіді й широко розчинила їх. Лікар здивовано подивився на жінку.

      – Я вас не викликав, – сказав він та додав, – поки що.

      – Вибачте, заради Бога, Олексію Степановичу, але у мене до вас термінова розмова.

      – Будь ласка. Що трапилося?