милого могла хіба в театрі, та й там вони були досить рідкими гостями, бо Львів навідували не так уже й часто. Звісно, там багацько ставних, хвацьких офіцерів, що їй так подобались, їх можна було зустріти просто на вулиці. Розглядала їх не соромлячись. Вони теж озиралися на юну панну, яка кидала надто цікавські погляди. Підсміхалися у вус й чвалали собі далі.
– У панни все попереду. Я ж бачила, які паничі закидають на вас оком… – потішала Зося.
– Паничі! – байдуже фиркнула Софійка. – Хочу, аби мій коханий був офіцером! У них он яка виправка – жоден цивільний їм не дорівняє!
Треба сказати, що її служниця була ще й чудовим оповідачем. Могла проговорити без упину всеньку нічку. Одна історія перепліталась у неї з іншою, одна подія прозирала крізь другу. Тонке плетиво слів починалось із того, що сталося вранці, а потім охоплювало ціле століття, аби знов повернутися до цін на м’ясо…
Їхню розмову перервав настирний дзвоник, що скликав челядь на обід.
– Скажи матінці, що я не голодна, – кинула Софійка, знову втуплюючись у вікно.
У Софійки був якийсь тоскний, тужний, болючий до судоми прояв особистості, з одного боку – нестримне бажання заявити про себе, з іншого – туга за собою, за тою, що все іще не здійснилась.
– Rany Boskiе[1]! – скрикнула Зося. – Я й забула! Матінка наказала прибути швидше, бо може буде потрібна допомога за столом, адже у нас сьогодні гості! – скрикнула, кинувши хитрого позирка на панночку. Не помилилась – цікавість у Софійки спрацювала одразу ж.
– Часом не знаєш, хто прибув? – на позір байдуже запитала Софійка.
– Ну звідки ж? Мені про таке не сповіщають…
– Піду й я – лиш погляну, хто це до нас завітав.
За великим столом окрім домашніх сиділи двоє поважних чоловіків. Софійка одразу звернула увагу на пана, у якого були пишні вуса та пов’язана на сорочці велика фіолетова кокарда. Батько відрекомендував його як відомого архітектора Людвіґа Піхля. Іншого гостя Софійці не треба було представляти – граф Станіслав Скарбек бував у їхньому обійсті не один раз, навіть полюбляв із нею пожартувати. Так зазвичай не звертають уваги на тих, кого знають з дитинства. Софійка, сівши навпроти архітектора, дозволила навіть щось покласти собі в тарілку, правда, більше поїдаючи знаменитість очима й не дуже уважно слухаючи його розлогий виклад стосовно віденського класицизму. Зате «ампір», це нове слово, яке раз у раз уживав пан Людвіґ, зацікавив дівчину. Та хоч би якою цікавою була їхня фахова розмова, зрозуміти до кінця, про що йдеться, вона все одно не могла, тому, поколупавши виделкою в тарілці й подзьобавши, достоту як той горобчик, попросила в поважного товариства вибачення й гайнула собі в дзеркальну залу, де на неї вже чекала її подруга Ядвіся, що добиралася на заняття із сусіднього маєтку. Раз на тиждень пані Малґожата спеціально приїздила до дівчаток зі Львова давати їм уроки танців.
Танцювати Софійка любила. Коли подруга вже втомлено покотом падала на довгу лаву, що простягалася вздовж