Мирослав Дочинець

Світован


Скачать книгу

шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.

      – Проблема з легенями? – кволо поцікавився я.

      – Чому питаєш?

      – Бо знаю трохи анатомію. Там легені знаходяться.

      – А я знаю, що душа, – сказав він тихо.

      – Ви лікуєте душі?

      – Я нічого не лікую. Лікує Господь.

      – Тоді навіщо ця мазь?

      – Бог вкладає нам поміч у руки. Се тминова олійка. Вона розм'якшить набряк і пригасить пал у грудині. – Старий відійшов, але за три кроки обернувся. – Серце чуєш?

      – Так. Щось його затисло.

      – Розумники, – буркнув він. – Усі біди скидаєте на щось і на когось. І сим рвете собі серця… Чуєш, хлопче, відпусти серце на волю. Куди лежить, туди най біжить…

      – Нема куди йому вертатися.

      – Я не кажу, щоб верталося. На зворотній дорозі ламають ноги, а на мисленій – голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простір і путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться і тебе поведе…

      – Куди? – байдуже спитав я.

      – Не твоя жура. Твоє діло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, під гойним горіхом. Листя пустить росиці на губи не більше, ніж тобі треба. На харч матимеш два горнятка молока з пареним горовим мохом. Ложка меду переб'є гірчаву. Инше з воздуха собі тягни. Дихай, як циганський міх, радо, глибоко і ситно. І вивітриш сажу, що забила… як кажеш… легені… Тоді й душі засвітає. Будеш сам за собою чаяти, бо я приденно в роботі. У мене таких як ти ровта і малий возик. Спи!

      І я заснув. Падаючи в мерехтливе провалля, дочував обривки його мурмотання: «Мудрії… Анатомія, легені… Виїдені душі, прости Господи».

      Так і було. Я лежма перебув у дрімоті три дні. Вставав лише для того, щоб випити зеленуватого молока. Оси будили мене, злітаючись на мед. Просіяні крізь крону промені теплим квачиком малювали мені золоті поворози на повіках, лоскотали губи, як збитошна Помона, богиня садів. Дихалося дедалі легше. В душі проростала тонка травиночка надії.

      Діда я побачив на четвертий день. Вірніше, почув зі свого ложа. Він із кимось розмовляв: «Дівойко, ти днесь дуже кукібна. Що за празник маєш? Ану покажи свій лайбик». Чорна білка стрибнула на вкопаний у землю стіл, за яким вечеряв старий, і кумедно підняла лапки. Відкрила біле жабо на грудці. «Пара-а-а-ада! – похвалив він її. – Та де свято, там і танці. Ану втни, чорнявко! Бо я з гостиною», – дістав двома пальцями сушену сливу і показав білці. І сталося диво: звіреня затупцяло на задніх лапках, крутнулося, підмахуючи хвостом. Із несподіванки я впустив ложку, вона цоркнула об дошку. Білка, наче вражена струмом, здригнулася, завмерла, а тоді, вхопивши заслужену сушеницю, метнулася на дерево. Старий знічено повернувся до своєї вечері.

      – Як дишеться? – запитав мене перегодом.

      – Добре. Помпа ліпше працює, – дурнувато