п’ять сходів, – сказав він, сяючи усмішкою.
– Дуже добре, – погодився я, кивнувши.
– Ми їх порахувати, – у захваті від своєї задумки запропонував фон. – Сімдесят п’ять, ми їх порахувати всі.
Він обхопив мене своєю довгою рукою за плечі, важко повиснувши на мені, і ми почали спускатися, рахуючи вголос сходинки. Що фон пам’ятав англійські цифри тільки до шести, а решту не міг пригадати, то на півдорозі ми заплуталися, і, коли дісталися самого низу, виявилося, що, за фоновими підрахунками, трьох сходинок бракує.
– Сімдесят два? – запитав він сам себе. – Ні-ні. Сімдесят п’ять. Де ж вони подітися?
Фон люто зиркнув на своїх зіщулених від страху супутників, що чекали нас на дорозі, ніби підозрював, що вони сховали ті три сходинки в себе під одягом. Не розваживши як слід, я запропонував перерахувати. Ми знову видерлися нагору, до веранди, рахуючи щосили, а потім, щоб остаточно пересвідчитися, перелічили ще раз дорогою вниз. Фон і далі рахував до шести, а потім починав спочатку. Я збагнув, що, коли не вжити якихось заходів, ми будемо цілісіньку ніч шукати сходинки. Тож коли ми дісталися верхнього щабля, а потім знову спустилися вниз, я гучно й переможно виголосив: «Сімдесят п᾽ять!» – і засяяв усмішкою до свого супутника. Той спершу не надто охоче погодився з моїм підрахунком, бо сам дійшов тільки до п’яти, і йому здавалося, що існування решти сімдесяти ще треба довести. Але я запевнив фона, що замолоду отримав чимало нагород за лічбу в думці і що пораховано правильно. Фон обійняв мене, схопив за руку, стиснув її і пробурмотів: «Славно, славно, мій друже». А тоді попрямував через широченне подвір’я до своєї оселі, а мені довелося повзти сімдесятьма п’ятьма сходинками нагору, до ліжка.
Наступного дня, тамуючи головний біль, яким мене нагородили вчорашні посиденьки з фоном, я щосили лаштував клітки для потоку звірів, який ось-ось, як я сподівався, мав ринути. Опівдні надійшли четверо високих, показних молодиків, убраних у свої найкращі, щонайяскравіші саронги, із крем’яними рушницями в руках. Дула цієї страхітливої і старезної зброї були погризені цятками іржі, немовби кожна рушниця перехворіла на тяжку форму віспи. Я попрохав молодиків лишити це страхітливе оружжя за дверима, тільки тоді вони зайшли і ми поговорили. Це були мисливці, яких прислав фон, і я півгодини показував їм зображення тварин і пояснював, за кого скільки заплачу. Потім я сказав їм іти на полювання, а ввечері повертатися з усім, що вдасться спіймати. Якщо вони не спіймають нічого, завтра зранку нехай приходять знову. Я роздав їм цигарки, і вони подалися геть, щось гаряче обговорюючи й безтурботно тицяючи навсібіч дулами своїх рушниць.
Того вечора один із тих чотирьох молодиків повернувся з невеличким кошиком. Він сів навпочіпки й, засмучено дивлячись на мене, заходився пояснювати, що сьогодні йому та його товаришам не пощастило на полюванні. Вони ходили чимало, сказав він, але не знайшли жодного звіра з тих, що я їм показував. Утім, дещо вони все ж упіймали.
Тут він подався вперед і