з великими темно-вишневими ягідками. Малював професіонал, розмаїті рослини п’ялися разом зі сходами угору, а соковита трава стелилася при самій підлозі, наче проросла сюди знадвору, утікаючи від закованої у брук землі.
На Адамі були фрак та циліндр, на Єві – пишна весільна сукня зі шлейфом та довга імлиста фата. Але відчувалося, що прабатьки людства зазвичай нагі, просто на церемонію зодягнулися як годиться. А як годиться?..
Змія художник не намалював, але він десь там обов’язково був, бо як же ж у райському саду та й без змія…
Їх наче магнітом потягнуло слідом за стрілкою. Над входом у весільний салон замість банальних перехрещених обручок чи голубків висіли шабля і троянда, а на стінах салону, стилізованого під старовинну танцювальну залу, поміж канделябрів, запалених свіч і дзеркал святково вбрані пари завмерли у танці.
Самі ж сукні і костюми, розвішані повсюди на манекенах, які були також розбиті на пари, доповнювали відчуття присутності на королівському балу.
– Вітаємо вас у «Райських морелях», – виросла наче з-під землі, точніше, з-під ламінату з паркетним рисунком, працівниця салону. Професійний глянець умілого менеджера проглядав крізь зовнішню простоту одягу, який не мав затьмарювати собою красу і блиск довколишнього. Тут усе продумували до дрібниць. – Коли у вас весілля?
Вони перезирнулися.
– Ні-ні, ви помилилися… точніше, це ми… ми помилилися… ми вже йдемо… – перелякано заторохтіла Леся і посунула до виходу, але Віктор…
– Ну чому ж… ми дату ще не призначали, але можемо подивитися, що тут у вас.
Вона витріщилася на нього, а він задоволено підморгнув, мовляв, а чому б і ні.
Її серце опустилося до п’ят і там забилося-затріпотіло. Немовби пташка, яка побачила змія. Запізно побачила.
– Але чому морелі? – вів своєї несправжній наречений. – Чому не яблука?
Коротка усмішка на устах салонної працівниці засвідчила, що це запитання звучить тут не вперше.
– А де написано, що то було яблуко? Сказано – плід цього дерева ти не з’їси, якого дерева – не сказано, а яблуко вже нафантазовано наступними поколіннями. Власник салону каже, що його можна було б спокусити саме вишнями, вони часто ростуть попарно, колір пристрасний і смак кисло-солодкий, не може та й не повинно життя завжди бути солодким. Я відповіла на ваше питання?
– Аякже. Мені чим далі, тим більше тут подобається, а тобі, Лесюню?
– Ми вже перейшли на ти? – різко поцікавилася вона. Дуже не любила цього пестливого варіанту свого імені. Крім того, вона почала замерзати. Чи то від мокрого одягу, чи від крикливої розкоші салонних суконь.
– Звісно, ми ж вибираємо нам весільне вбрання, – знову підморгнув він.
– Не треба так жартувати, – випалила і побігла сходами вниз. На вулицю, під дощ, геть із раю.
– Зачекай!
Віктор вибіг слідом, наздогнав, схопив за плечі. Вона обернулася, не витираючи сліз. Не мала хустинки і не бажала більше ховатися від дощу, а може, й від життя.
Хоча, швидше за