році вона випадково почула в компанії, що піднялася на Гарай біля її рідної Жовкви, промовлене про неї незнайомим, вперше баченим хлопцем: «Хто-хто мені мав сподобатися? Зоряна? Вона ж геть звичайна… Нічим не особлива…», – світ навколо дав збій. Зорянина шкала цінностей була зрушена, а звичне уявлення про себе дало велику тріщину. Як таке може бути, аби вона не сподобалася якомусь лисому вухатому хлопові?
Можливо, краще б для неї було, аби вона вдала, що не почула цієї «характеристики», вимовленої вголос, але зовсім не про неї. Незнайомець не підозрював, що Зоряна сидить з іншого боку великого куща ліщини, просто розмовляв собі з Назаром, який його, власне, і запросив до сходження на гору з їхньою шкільною компанією. Але якась рушійна сила, не знана дівчині до того моменту, змусила діяти, говорити, рухатися, робити все, аби таки закохати у себе нечемного нахабу…
– Ярку… – знову покликала Зоряна чоловіка. Цього разу Ярослав потягнувся і розплющив очі. – Ти вже прокинувся? – для чогось перепитала, цього разу стишивши голос до шепоту.
– Авжеж… – буркнув Ярослав. – Хіба ж ти даси виспатися? – спробував пожартувати він після невеликої паузи.
– Ну, як ти вже прокинувся, зроби мені кавусі, будь ласочка! – Зоряна виставила звабливе плечико з-під ковдри і погладила наманікюреним пальчиком щетину на його щоці.
– Я? А чому не ти? Хто у нашій хаті господиня? – Ярославове подивування виглядало дещо театральним. До того ж він навіть не намагався приховати глузування, а слово «господиня» навмисне вимовив по складах, натякнувши на нелюбов дружини до різних хатніх справ.
– А кому з нас треба більше рухатися? – намагалася підтримати чоловічий жарт Зоряна. – Подивися на свій животик! Хто таке видів – хлопові щойно тридцять літ, а вже такого живота наїв…
– У тебе теж… животяра! – Ярослав підняв край ковдри і присвиснув, роздивляючись абсолютно плаский, підтягнутий живіт дружини. Зоряна закінчила Львівський педагогічний коледж, де здобула фах хореографа, і вже два роки працювала в танцювальній школі «Естетика» на Театральній. Звісно, Ярослав підіймав дружину на кпини, але Зоряна вже перетнула межу грайливості. Їй вкотре закортіло довести чоловікові, що вона – найкраща.
– Животяра? У мене? Чого ж тоді я, така вся «животата», перемогла на конкурсі «Жовківська панна» минулого року? – Зоряна вже завелася. – Маю ідеальні параметри! Дев’яносто – шістдесят – дев’яносто! Кобіти тільки мріють про такі!
– Авжеж! Усі мріють здобути титул «Міс Жовква»! Чи як він там зветься? – щиро розреготався Ярослав. Його настрій стрімко покращав. Він спостеріг, як Зорянине обличчя заливає рум’янець, і відчув, що в ньому прокидається мисливський азарт. Навіть собі самому не зміг би докладно пояснити, чому йому так подобалося дерти лаха з дружини, доводити її до сказу, а ще підсміювати й показово зневажати все те, що було цінним для неї. Чоловікові подобалося, коли дружина заводилася. У такі моменти її гарненьке личко набувало для нього ще більшої привабливості.
Ярослав довго не одружувався,