для чого – і раз! – до твоїх ніг падає довгенька гіллячка з трьома сучками на товстенькому краєчку.
– І що? – не змовчала черепашка. – Що з тією вудкою робити?
– Береш вудку, націлюєш її у небо, натискаєш перший сучок. Тоді з другого боку вудки з’являється тоненький промінець, схожий на… як це у вас?… волосінь з гачком. Вона летить, аж поки її шлях не перетне комета. Тоді промінець хапає гачком це маленьке небесне тіло й притягує його до хазяїна вудки. Тоді все просто: хапай таку-сяку комету за хвіст й лети, куди треба.
– Мені б таку вудку, – замріяно протягнув Тришка. – Ото б політав!
– До речі, а подивитися на твою вудку можна? – запитала Наталка.
– Нажаль, я її загубив, – похнюпився 29-й. – А де – не пам’ятаю. Відтепер ніколи не повернуся я додому-у-у… Гу-у-гууу!
– Не тужи так, ми тобі обов’язково допоможемо знайти твою вудку, – запевнила його Наталка.
– Тоді ви врятуєте не тільки мене! – підхопився зантик. – Я сподіваюсь, що ви допоможете мені знайти не тільки вудку, але й ліки для моєї матусі.
– Твоя матуся хворіє? – занепокоїлася черепашка. – Що з нею?
– У неї нежить, – трагічно прорік 29-й. – А для нас, зантиків, це дуже небезпечно: в нас ніс жовтіє і зменшується.
– То це ж гарно, – не зрозуміла Наталка.
– Нічого гарного, – пустив сльозу зантик. – Коли ніс маленький, то ніяких запахів не чути. Якщо ж запахів не чути – у тумані заблукати можна. А в нас частенько тумани бувають. Уяви, бродить моя рідненька в тумані, додому потрапити не може… – і він розридався.
– Вгамуйся, – рішуче сказала Наталка. – Є такий засіб, щоб нежить втамувати. Як летітимеш звідси, я тобі його подарую.
– Скільки можна базікати? – запорощив тритон. – Куди попрямуємо? Хіба в міліцію, за розшуковим собакою?
– Спочатку – на річку, – сповістила черепашка, одягаючи капелюха. – Де ще вудку шукати, як не біля річки?
Подія третя. Як Наталка з 29-м до річки прямували
Літо видалося спекотним, то ж Наталка раділа, що не забула вдягти капелюшок. Тришка ледь-ледь плентався й бубонів щось про духоту, пилюку на дорозі й бажання якнайскоріше позбутися усіх інопланетних проблем. Тільки 29-й бадьоро крокував поруч та ще й пісеньку собі під ніс мурликав:
Гей-но, зантику, вперед,
Бо життя твоє не мед,
Треба вудку розшукати,
Та й додому прямувати!
Його спів гарно підбадьорив Наталку й Тришку, і, прискоривши ходу, вони вже за декілька хвилин опинилися біля річки. На уривчастому березі всі зупинилися й почали оглядатися.
– Диви, Наталко, он там, у кущах, хтось ворушиться, – посмикав черепашку за рукав Тришка. – Може, там вовк сховався?
Наталка уважно придивилася й похитала головою:
– Знаєш, друже, треба тобі зір перевірити. Я, наприклад, гарно бачу, що це наш вчитель, пугач Федір Федорович у чорних окулярах сидить, щось майструє.
– Навіщо б він туди залазив? – засперечався Тришка. – Живе він далеченько звідси,