зрозуміти?». Погляд блукає по кімнаті: під стіною, біля вікна стоїть пустий мольберт, на столі посеред розкиданих пензлів і фарб – філіжанка з недопитою кавою, до ніжки столу, як бідна сирота, притулилася палітра і благально дивиться своїми кольоровими «очима». А у кімнатному повітрі ще й досі відчувається наркотичний запах олійних фарб, до якого небайдужий жоден художник.
Все почалося з того часу, коли його, немов самотній човен, поглинула велетенська хвиля невдач. Він борсався у круговерті безплідних днів і безсонних ночей, намагаючись виринути на поверхню, та щось невпинно затягувало глибше й глибше у морок розчарувань і безнадії. Він утрачав сенс життя. І саме тоді йому почав снитися цей сон.
«Треба щось робити…» – він міцно стиснув руками голову. – «Я невдаха… Невдаха… І завжди був таким! Усе це – дитяча мазня, а не високе мистецтво. Треба з цим покінчити раз і назавжди! Чуєш, дурню? Ти – самовпевнений дурню!.. Тобі ніколи не стати справжнім митцем!»
Він різко підвівся, підійшов до вікна і розчахнув штори. В обличчя вдарило денне світло. «Як уві сні…» – чомусь подумалося. Постоявши трохи, вирішив пройтися містом, подихати свіжим повітрям. Він завжди так робив, аби заспокоїтись.
Коли вийшов на вулицю, мороз одразу безжально вколов обличчя крижаними голками. Не знаючи, куди саме піде, вирішив іти навмання. Ішов повільно, не кваплячись. Дивився на святково прикрашені вітрини, з яких весело підморгували та кокетливо вертілися на всі боки ялинкові прикраси. Під ногами хрустів грудневий сніг.
«Сьогодні Новий рік, а в мене навіть ялинки немає, – подумав він. – І знову свято наодинці… Хоча – ні! – на його обличчі з’явилась іронічна посмішка. – У мене є мої картини. Новий рік у парі з власними картинами… Непогано…». Біль з новою силою почав вгризатися в душу.
У місті було людно. Перехожі, немов комахи велетенського мурашника, снували туди-сюди, несучи на плечах передсвяткові турботи. Їм було байдуже до самотнього чоловіка, що йшов центральною вулицею. Проходячи повз кав’ярню, відчув приємний запах кави і вирішив зайти. Кав’ярня знаходилась у підвальному приміщенні. Він спустився по крутих сходах. Відвідувачів майже не було. Неголосно грала музика. Він подивився на вільні столики і сів при одному з них. Замовивши філіжанку кави, продовжував дослухатися до мелодії. На душі ставало тепліше, нервозність розчинилася у морозному повітрі, а її місце заступили спокій і розслабленість. Принесли каву. Він зробив пару ковтків, і у пам’яті чомусь спливла фраза, яку колись почув у львівській кав’ярні: «Кава повинна бути, як кохання: міцною і не надто солодкою». Раптом його ніби щось штовхнуло і змусило поглянути вбік. У кутку під стіною сиділа молода жінка у білому хутряному манто і такого ж кольору капелюшку з вуаллю. Світло від канделябра, м’яко розрізаючи напівтемряву приміщення, лягало ніжними хвилями на жіночий силует і створювало навколо нього якусь таємничу ауру.
Він дивився на незнайомку, не взмозі відвести очей. У пам’яті поставав образ зі сну. Раптом незнайомка підняла руки і відкинула вуаль. Їх погляди зустрілися. «О Господи!» – вирвалося у нього. – Це вона! Жінка з мого сну!» Жодного разу він не міг роздивитися вві сні її обличчя, але тепер щось підказувало: це саме вона. Він зачаровано дивився в куток. Таких очей він ще ніколи не бачив. Здавалося, в них розлився океан космічного сяйва далеких зірок. Він сидів, не поворухнувшись. Так тривало кілька хвилин. Раптом незнайомка посміхнулася і поманила рукою до себе. Навіть не намагаючись опиратися, немов у гіпнотичному стані, він піднявся й рушив до її столика. Вона вказала на вільний стілець. Він слухняно виконав наказ і почув:
– Доброго дня! Мені здається, ви трохи здивовані?
Він промугикав щось незрозуміле. Жінка знову посміхнулась і торкнулася його руки. Він здригнувся, ніби вдарений током.
– Я розумію ваше здивування, але ви даремно хвилюєтесь, – продовжувала вона. – Я давно за вами спостерігаю і знаю, що зараз вам тяжко. Але легкого шляху не буває. Тим більше в мистецтві. Кожен мусить в цьому житті зустрітися з істиною. Та не всім це вдається. Щоб знайти Істину, треба, перш за все, знайти себе і потоваришувати з самим собою, як це не складно. Гармонія є провідником до Істини. Тому я хочу допомогти вам, хочу стати посередником між вами і вашим мистецтвом. Втрачати надії не треба. Просто митець, який живе в вас, утомився. Йому потрібен відпочинок. Дозвольте йому це. Потім він вам віддячить. А поки що я хотіла б подивитися на ваші картини. Ви дозволите це зробити?
– Так, звичайно, – нарешті він спромігся щось сказати. – Але… всі мої картини… вдома, а моє помешкання зараз… не в найкращому стані…
– Не турбуйтеся про це! Я не вибаглива. То що, ходімте?
– Авжеж…
Вони вийшли з кав’ярні. Незнайомка спиралася на його руку, і те місце, де лежала витончена, аристократична рука у білій рукавичці, ніби горіло вогнем. Він ішов, боячись навіть подивитися на цю дивну жінку.
– Здається, вас звати Ігорем? – мовила вона перша.
– Так.
– Гарне ім’я, княже… А мене – Зоряна.
Він нарешті наважився поглянути на супутницю.
– Знову