подібне. Але криза минала, і вони знову поверталися до життя. Криза завжди переслідує митця, бо він (пам’ятайте!) – у вічному пошуку. А тепер скажіть, де ви плануєте зустрічати Новий рік?
Його пальці почали нервово перебирати пензлі на столі:
– Удома…
– До вас мають прийти друзі?
– Ні, – він одвів очі вбік. – Я вже досить давно з ними не бачився.
– То ви хочете святкувати насамоті?
– Так… Але ні, – він спохопився. Відчув, як хтось із середини підказував: «Ну ж бо, давай, запроси! Не будь таким дурнем. Адже раніше ти не боявся запрошувати своїх подружок. Давай…». – Чи могли б ми зустріти сьогоднішнє свято разом? – В голову вдарила гаряча хвиля.
Її очі зблиснули міріадами зірок, а на чітко окреслених устах заграла посмішка.
– Гаразд. Зустрінемо разом.
Він не міг повірити! Його серце несамовито калатало, а рука так здавила тюбик із фарбою, що той тріснув, і жовтий кадмій поліз крізь пальці тоненькою цівкою просто на стіл. Врешті-решт він спам’ятався і підніс руку до очей: фарба лишила на ній якийсь абстрактний малюнок. Він перевів погляд на незнайомку і обидва враз засміялися.
– А ви імпульсивний… – сказала вона і засміялася ще раз. – Але якщо ми вирішили зустрічати Новий рік разом, то маємо відповідно підготуватися. У вас є шампанське?
– Ні, на жаль, немає.
– Але ж який Новий рік без шампанського?! То давайте вирішимо так: ви зараз ідете по крамницях за всім необхідним до столу, а я тим часом приведу до ладу ваше помешкання. Гаразд? А тепер вирушайте і без шампанського не вертайтеся!
Вона вивела його з кімнати.
Він знову опинився на центральній вулиці. Сутінки невпинно наступали на місто, тягнучи за собою оксамитовий шлейф ночі. Перші ліхтарі вже встигли порозливати жовто-блакитну акварель, а думки бджолами роїлися навколо одного-єдиного питання: хто ця прекрасна незнайомка і звідки вона?
Здійснивши похід по крамницях, вирушив у зворотню путь. Ноги несли вперед швидше за звичайне, а душа переживала важкі хвилини. Йому хотілося скоріше додому, туди, де на нього чекає жінка з дивовижними очима. І в той же час страх прийти і нікого там не побачити вносив у душу неспокій. Іноді йому здавалося, що все це – продовження сну.
Наближаючись до дверей власного помешкання, почав подумки молитися, чого ніколи раніше не робив. Від хвилювання руки дрижали і ключ ніяк не хотів заходити у замкову щілину. Нарешті опинився у передпокої. У напівтемряві скинувши пальто, попрямував до кімнати. Наліг на ручку, двері відчинилися, та він лишився стояти на порозі.
Кімнати художника-невдахи вже не було. І кудись подівся безлад. Напевно, як домовик, заховався на антресолях. Його заступили порядок і гармонія. Жодного натяку на присутність атрибутів малювання. Лише розвішані зі смаком картини на стінах говорили, що тут мешкає людина, не байдужа до мистецтва. У кутку стояла, виблискуючи прикрасами, ялинка. Її аромат наповнив кімнату лісовою свіжістю і нагадав нашому героєві далеке дитинство. Саме цей аромат завжди