Швидку! Та подзвонить хто-небудь у швидку, в кінці кінців!? – важко тупаючи по сходах товстими ногами, кричав Борис Мойсейович, спускаючись вниз.
– Вона що, померла? Померла? Так? І-і-і-і, – заверещала, мабуть, нарешті прокинувшись, татуйована особа.
Тільки літня дама в інвалідному кріслі зберігала спокій. Немає сенсу істерити – бідній дівчинці вже нічим не допоможеш. З жалем подивившись на вбиту, вона підкотила себе до телефона і, натиснувши 002, стала чекати.
– Алло! З вами говорить Шмідт Нінель Георгіївна. У нас в будинку по вулиці Шевченко, 20 сталося вбивство, – з гідністю відрапортувала вона. – Ні, не знаю, хто вбив. На те ви й міліція, щоб розібратися… Звідки знаю, що вбивство? Ну, не могла ж моя онучка сама собі проломити голову, та ще й так, щоб померти! Ви, молодий чоловіче, краще приїжджайте або надішліть кого, і самі все побачите, – вона м’яко опустила трубку на важіль.
Міліція довго чекати себе не змусила. Четверо охоронців порядку застали сім'ю, що хороводом вишикувалася навколо трупа. Кров зі скроні дівчини більше не пульсувала, і вже не тільки літній дамі в інвалідному кріслі було зрозуміло, що швидка допомога тут більше не потрібна.
– Це зробив її наречений, Антон Гаєвський, – випалила Алла Володимирівна, як тільки міліціонери увійшли в будинок. – Я його бачила тут. Я застала його на місці злочину. Ой, дівчинко моя-а-а-а…
– Тихіше, тихіше! Усі сядьте на диван, он туди, – наказав сивуватий чоловік невисокого зросту в не дуже охайному костюмі, з-під якого випирав досить помітний животик любителя пива. Симпатій у місцевої публіки ця людина однозначно не викликала.
– Капітан міліції Борейко Олександр Іванович, – назвався міліціонер. – Поки наша команда розбиратиметься тут з відбитками і тілом, давайте ми з вами поговоримо де-небудь у затишному куточку, – голос капітана абсолютно не в'язався з його зовнішнім виглядом – був глибокий, тихий і навіть якийсь ласкавий. – Є у вас затишний куточок? Можна на кухні, – не чекаючи відповіді, запропонував рішуче.
Сімейство як загіпнотизоване сиділо на дивані й не ворушилося. Схоже, присутність мертвого тіла у холі будинку заворожувало їх, позбавляло волі. А може, всім просто давно вже хотілося лягти в ліжка, адже була друга година ночі. Усі мовчали.
– Я його бачила! Він тут стояв, – раптом знову заістерила Алла Володимирівна.
– От з вас і почнемо.
Пару годин допитів, і Борейко здалося, що він знає сімейку Шмідт, як облуплених. Він, звичайно, чув про існування цієї родини й раніше – був патріотом своєї країни і свого міста, завжди ходив на вибори, тож знав, що Шмідт Борис Мойсейович є депутатом міської ради і балотується в мери міста. Олександр Іванович з болем стежив за розвитком подій і щиро намагався бути корисним Батьківщині. Він навіть збирався з’їздити до Києва, на Майдан, куди народ вийшов вимагати у президента відповіді, але все було ніколи – багато роботи.
Борис Мойсейович був людиною освіченою. Поки його не обрали депутатом міської ради, володів книжковим бізнесом, який