Андрій Кокотюха

Багряний рейд


Скачать книгу

відскакували від нього. Здавалося, він перестав зважати на протести Коломійця і на саму його присутність. Переступивши через старлея, Дунай став над ним так, аби лежачий опинився в нього між ногами, і запитав, дивлячись згори вниз:

      – Коли вже такий кремінь, вояк незламний – чого верещиш? Такі, як ти, терплять. Хіба не про це пишуть у ваших брехливих газетках: комуністи – люди зі сталі? Га?

      – Біль не треба терпіти, – вичавив Колокольчиков. – Ти ж цього домагаєшся, аби я кричав. Кричу. Задоволений?

      – Я буду задоволений, коли ваша комунія піде геть із мого краю! – гаркнув Дунай. – Ми не для того кладемо голови! Наші жінки лишаються вдовами, навіть не встигнувши повінчатися перед Богом і людьми! Діти народжуються й ростуть без батьків! А скількох дітей ви вбили!

      – Ми не вбиваємо дітей!

      – Ви вбиваєте найкращих чоловіків! Кров нації! Кожен міг стати батьком не одної дитини! А ви не даєте нам спокійно жити й працювати на своїй землі!

      – Це не ваша земля! Сталін звільнить народ від таких, як ти!

      – Ми звільнимо наш народ від вашого Сталіна!

      Дунаєва рука вже тягнула парабелум із кобури.

      – Стій! Не можна так, я сказав!

      Тепер Коломієць націлив дуло на Дуная.

      Вояки схопилися за зброю.

      – Стояти! Тихо! – гаркнув Дунай. – Тихо будьте! Зброю геть!

      Не розуміючи, чому старший віддає саме такий наказ, підлеглі підкорилися. Свій пістолет Дунай не забрав.

      – Ти проявив себе, Східняче. Нарешті. Я чекав коли. Та не думав, що саме тут і так.

      – Давай припинимо це, друже Дунаю.

      – Згода. Припинимо. Того вже маю доста.

      Бахнув постріл.

      Це Дунай стрельнув Колокольчикову в голову.

      Максим сильніше стиснув руків’я, опановуючи себе.

      Тепер дуло парабелума дивилося на нього.

      – Я чув про тебе, Східняче, – сказав Дунай. – Багато чув, раніше, не тепер. І мені не все подобалося.

      Переступивши назад через тіло, він витягнув руку з парабелумом перед собою.

      – Кинь залізяку. Ляжеш поруч із москалем.

      – Він тримався, – вперто мовив Коломієць. – Хай ворог, але – тримався. Я бачив таких фанатиків. Їх виховують, навіть вигодовують. Гуртки, секції, паради, вишколи, ходіння строєм. Чим ми тут кращі за них, якщо отак ставимося до полонених? Мали його довести, Дунаю.

      – Бачу, не далеко пішов від свого друга.

      – Він мені не друг.

      – Пощо заступився?

      – Я не заступився.

      – Справді?

      – Я відповідаю за нього, Дунаю. Відповідав…

      – За тебе хто відповість, Східняче? Може, сам за себе?

      – Може. Напевне.

      Дунай гмикнув.

      – А зараз слухай мене. Минулого року ти відпустив ляшку, агента з Армії Крайової. Тоді тобі це подарували, далі ніби проявляв себе з кращого боку. Проте кілька разів хтось та й доповідав про інші подібні випадки надмірного гуманізму щодо ворога.

      – На війні нема гуманістів.

      – Коли так – будеш першим. Маю завдання придивлятися до таких, як ти, пильніше. І не я один