дахом і високою стелею – то був новий дім Чоти. Там сидів похмурий жилавий чоловік невизначеного віку. Його руки вміли зціляти тварин, хоча проти людських недуг були безсилі. Звали чоловіка Тарас із Сибіру. Хоча коней ніде видно не було, звідкілясь долинав їхній тупіт й іржання: тварин непокоїла присутність чужинців. «Із незапам’ятних часів коні не люблять слонів, – пояснив Тарас. – То, певне, якийсь необґрунтований страх, – додав він, – адже ніколи не чувано було, щоби слон нападав на коня».
Тарас оглянув рот Чоти, його очі, хобот, випорожнення. Сердито зиркнув на Джахана, вочевидь, звинувачуючи його у жахливому стані тварини. Хлопчик знітився, йому стало соромно. Вони ж пливли тим самим кораблем – але Чота зараз ледь живий, а він, Джахан, здоровий, як місяць-молодик…
Вправно, швидко лікар намастив Чоті набряки якоюсь смердючою маззю і обгорнув слонові хобот рогожею із товченим листям і запашною смолою, яка, як пізніше дізнався Джахан, називалася миррою. Не знаючи, як допомогти, хлопчик приніс відро води, яке поставив біля купи зеленого гілля, яблук, капусти і сіна – просто розкішних страв після жахливого корму на кораблі. Але Чота на їжу навіть не глянув.
Ревнощі виїдали серце хлопчика. Він розривався між двома пристрастями – водночас усім єством бажав, щоб цей чоловік вилікував Чоту, і боявся, що, ставши на ноги, слон буде любити лікаря більше, ніж його, Джахана. Може, Чоту подарували й султанові Сулейману, але у глибині душі Джахан вважав, що слон – його власний.
Із такими плутаними думками його було виведено зі слоновника. Надворі Джахана з широкою усмішкою зустрів інший чоловік. То був індієць на ім’я Санґрам – він був у захваті від зустрічі з земляком, і чоловік підійшов до хлопчика, як кіт обережно підходить до теплої пічки.
– Хушамдід, єх аб аапка рагааїш ґах гаї![17]
Джахан тільки мовчки подивився на нього.
– Що таке? Не розумієш, що я кажу? – вже по-турецьки спитав Санґрам.
– У нас слова інакші, – швидко відповів Джахан. Він розповів Санґрамові про своє рідне село, про гори, такі високі, що вони накриваються хмарами й тягнуться від землі до самої небесної тверді. Розповів про сестер і покійну матінку. Голос його почав злегка тремтіти.
Санґрам здивовано й замислено дивився на нього. Здається, він збирався сказати щось серйозне. Але потім, відкинувши ту думку, чоловік зітхнув і знов усміхнувся:
– Ну гаразд, ходімо до хати. Познайомишся з усіма.
Санґрам розповідав йому про турецькі звичаї, і вони йшли стежкою, що звивалася між садових павільйонів до великого ставу, де була найрізноманітніша риба. Хлопчик засипав Санґрама питаннями про життя в палаці, але щоразу відповідь була тиха і коротка. Однак дещо він зміг дізнатися. Хоча Джахан ще їх не бачив і не чув, але хлопчик уже довідався, що у звіринці є також леви, пантери, леопарди, мавпи, жирафи, гієни, олені, лисиці, горностаї, рисі, вівери та дикі коти. Праворуч під акаціями стояли клітки з дикими тваринами – їх доглядачі були зобов’язані годувати, тримати в чистоті