була дуже спокійною жіночкою, хоча їй уже було за 80, вона не втрачала свого жіночого шарму. От тільки, що ноги вже відмовляли, тому доводилось вдатись до допомоги доглядальниці. Віталіна випадкового натрапила на оголошення, коли йшла тією ж дорогою до магазину, дівчина, яка доглядала цю бабусю якраз звільнялась, тому роздавала оголошення про роботу, з часом знайшлося місце і для Злати.
– Ти снідала? – сказала Станіслава.
– Так, звісно, ви ж знаєте, я завжди вчасно встаю і стараюся все встигати…
– Звичка відмінниці, так?
– Так, – посміхнулася дівчина.
– Але все одно сідай, тут, біля мене, не гоже мені самій їсти.
– Дякую, я тільки чаю зроблю.
– І як тобі тут, в нашому місті, звикла уже?
– Та ніби, спочатку було зовсім погано, а зараз ніби все добре, тільки от коли говорю по скайпу з рідними, і як ще покажуть мені наше подвір’я, нашого пса, котика, не можу…
– Тихо, тихо, дочко, не плач, видно така твоя доля, можливо краща тебе чекає тут, ніж там…
– На це одна надія, я взагалі не можу зрозуміти, я хоча б з подругою тут, а ви у своєму рідному місці сама, у цій квартирі, Вам, вам не страшно?
– Мої страхи вже минули, я занадто віддавала себе дітям, потакала їм у всьому, хоча чоловік казав бути жорсткою, а я всі емоції на поверхні, нічого не приховаю, тому й така моя нагорода, лишив мене саму мій Тарас. Зрештою, чоловіки скоріше помирають, а хотілось би навпаки… Мені його так бракує, мені бракує його голосу, його обіймів, так, ти певно думаєш, що я стара з глузду з’їхала, ні моє нутро таке ж саме, як у молоді роки, тільки тіло от підвело неабияк, еге ж… чого ти не плач, це я так, нахлинуло… Ти краще розкажи про себе???
– А що про мене, мені там один рік до закінчення залишався, я тут і не думала закінчувати, ну і нехай, це і так не моє, шукала будь- як роботу, от і знайшла вас…
Того вечора, як завжди, Злата та Віталіна повернулися з роботи. Як завжди, звичайний вечір, світило сонце, вони приготували вечерю, з’їли котлетки, витерли ротики та пішли трохи полежати після втомливого дня. Злата знову не замовкала та торочила про своє, про те, як варто жити, чи будуть вони довго у багні, їй важко на роботі, їй це не подобається. Натомість, Віталіна мовчала, чи їй подобалась її робота? Яка не яка, це була робота і вона приносила комусь гроші, їй, Віталіні, але найцінніше було те, що вона приносила доброту іншій людині, а ось і завдання кожної роботи – приносити добро іншому, так було і у випадку цієї щирої, скромної дівчини…
Злата знов заговорила першою:
– Так не можна, Віто, так не можна, треба щось робити, ти не можеш весь час так сидіти, так, батьки там, але вони хоч якось дають собі раду, якщо, не дай Боже, буде гірше, в крайньому випадку зможеш їх перевести сюди, але куди, на цю квартиру, яку ми винаймаємо, так, і куди, за що ти будеш платити, чим ти будеш платити, це не твоє!
– Я знаю, Злато, ми вже про це говорили, як є, так є, треба тішитись тим, що ми маємо!
– Ти наївно говориш, ти не розумієш нічого!
– Я все розумію!
– Ні,