він почав розрізняти старшокурсників від вступників, хоча першокурсникам належало ходити в уборах лише з понеділка. Були й такі, хто аж занадто напоказ вдавали тутешніх (то, вочевидь, були першокурсники). Новачки прибували із кожним поїздом, їх одразу поглинав натовп у білих костюмах, без капелюхів і навантажений книжками. Здавалося, єдина функція цієї юрби – сновигати вгору і вниз вулицею, випускаючи завіси сигаретного диму. Десь до обіду Еморі усвідомив, що тепер новоприбулі дивляться на нього як на випускника. Він відчайдушно намагався виглядати загадково-значливим і водночас скептичним: після детального аналізу довколишніх облич такий вираз здавався йому найбільш доречним.
О п’ятій годині він відчув настирливу потребу обмовитись із кимсь. Він завернув додому, щоб подивитись, чи хтось уже приїхав. Піднявся хисткими сходами, потім ретельно оглянув кімнату: намагатись причепурити її якось, окрім як прапорцями і знімками дикої природи, годі було й сподіватися. Хтось постукав у двері.
– Заходьте!
У дверях з’явилось довгасте обличчя із сірими очима і компанійською посмішкою.
– Молоток є?
– Ні, вибач. Може, у господині щось таке є?
Незнайомець зайшов до кімнати.
– То ти – мешканець цього притулку?
Еморі ствердно кивнув.
– Це страхітливий хлів та ще й за такі гроші!
Еморі не міг не погодитись.
– Я оце думав переїхати до кампусу, – сказав він, – але, кажуть, там мало першокурсників, і вони якісь лякливі. Та й що там робити? Хіба що вчитись.
Сіроокий вирішив зазнайомитись.
– Мене звати Голідей.
– Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморі посміхнувся:
– Де ти готувався?
– В Андовері, а ти?
– У Сент-Реджисі.
– Справді? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потім Голідей сказав, що зустрічається з братом о шостій, щоб повечеряти.
– Приєднуйся, перекусимо разом.
– Гаразд.
Отак Еморі й познайомився із Берном Голідеєм (сіроокого звали Керрі) протягом скромного обіду, що складався із рідкої зупи і блідих овочів. Вони почали розглядати інших першокурсників (ті сиділи або невеликими групками і виглядали доволі скуто, або більшими компаніями і почувались, ніби у себе вдома).
– Кажуть, університетська їдальня препогана, – сказав Еморі.
– Є такі чутки. У всякому разі, однаково треба платити, з’їси ти там щось чи ні.
– Це ж – паскудство!
– Ошуканство!
– У Принстоні доведеться все ковтати на першому курсі. Майже як у школі.
Еморі погодився.
– Але справжнє життя таки тут, – наполягав він. – Я б не вступив у Єль навіть за мільйон.
– І я теж.
– Ти вже знаєш, чим будеш займатись? – запитав Еморі в Керрі.
– Я – ще ні. Берн хоче працювати у «Принці». Знаєш, є така щоденна університетська газета?
– Так,