Найдужче її ваблять бали в Опері, свобода під маскою – єдина, доступна тій, що в полоні у власного становища. З машкарою на очах жінка може собі дозволити певні жарти, а пані дофіна цього б не змогла. Можна на кілька хвилин зайти у жваву розмову з чужими кавалерами – осоружний і неспроможний чоловік спить удома, – можна сміло заговорити до Ферсена, молодого й чарівливого шведського графа, і теревенити, сховавшись під маскою, аж поки тебе заберуть фрейліни; можна до знемоги танцювати, вихиляючись розпашілим і зграбним тілом; можна безжурно сміятися, – ах, як чудово можна тішитись життям у Парижі! За всі ті роки вона ні разу не зайшла в обивательський дім, не сиділа на засіданні парламенту чи академії, не навідала шпиталю чи базару, ніколи не намагалася пізнати щоденне життя свого народу. Під час оцих паризьких стрибків через пліт Марія Антуанетта завжди зоставалась у тісному лискучому колі світських утіх і гадала, що добрий народ, «bon peuple», цілком удовольняється тим, коли вона сміючись і недбало відповість на його захоплені вітання. І справді, знов і знов стоять живоплотом зачудовані юрмиська, а коли вона ввечері підійде до театральної рампи, шаленіє від захвату дворянство й заможні міщани. Молода жінка відчуває, що її веселе неробство та галасливі розваги схвалюють усюди і завжди, – ввечері, коли вона їде в місто, а потомлені люди саме вертають з роботи, й о шостій ранку, коли народ знов іде на роботу. Яке там ще лихо в цій пустотливості, коли людина просто собі тішиться життям? У шаленстві своєї нерозумної юності Марія Антуанетта цілий світ уважає безтурботним і вдоволеним, бо ж сама безтурботна й щаслива. Та невинно гадаючи, ніби, відцуравшись двору й розважаючись у Парижі, вона наблизилась до народу, Марія Антуанетта насправді двадцять років у своїй скляній і дзенькотливій, розкішній ресорній кареті проминала правдивий народ і справдешній Париж.
Величне прийняття, яке влаштували їй у Парижі, відмінило Марію Антуанетту. Чужий захват неодмінно зміцнює людську певність: молода жінка, якій тисячі потвердять її вроду, зразу стає вродливіша, дізнавши про свою красу, – і таке сталось із заляканим дівчам, котре досі почувало себе у Версалі непотрібною чужинкою. Тепер нова й несподівана для неї самої гордість цілком стерла з її натури всіляку непевність і страх, зникла п’ятнадцятирічна дівчинка, котру напучували й опікали посол і сповідник, тітоньки і кревні, котра несміло ходила покоями й уклонялась кожній придворній дамі. Марія Антуанетта тепер умить засвоїла ту величність, якої так довго вимагали від неї, її душа випросталась; своєю граційною, окриленою ходою вона вже, немов підлеглих, гордо проминає всіх придворних дам. У ній усе перемінилось. Почала прокльовуватись жінка, особистість, навіть письмо враз змінилося: досі невправне, з великими дитячими літерами, воно стислося, стало жіночним, нервовим і гарненьким. Звичайно, нетерпіння, розвіяність, поривність і нерозважність її натури й далі відбивались у почерку, але сам він набув певної самостійності. Тепер палка й нестримна, цілком уже доросла