роки тому двадцять дев’ятого дня місяця червня наш ясновельможний князь Собеслав скликав з’їзд у Садскій, де високі й низькі пани Богемії і Моравії на вимогу князя визнали його найстаршого сина Владислава його наступником на князівському престолі. Тепер треба з’ясувати, чи всі, а якщо не всі, то як багато людей і далі прихильні до сина Собеслава, юнака, якому виповнився лише двадцять один рік, а чи вони дотримуються думки, що передчасна смерть князя так змінила ситуацію, що треба дійти якоїсь іншої постанови. В цій залі зібралося так багато чоловіків, ба навіть майже всі, з Богемії та Моравії, чиє слово має вагу серед народів, які живуть у цих землях, що справді можна виробити належну остаточну постанову про владу і пишноту володаря. Нехай князівський престол буде міцно утверджений великою одностайністю. Як голова цих зборів я закликаю тих, хто записався подати свій голос із приводу даної ситуації, виступити і сказати, що, на їхню думку, треба робити даної миті. Те, що тут відбувається, має велике і вирішальне значення, тож від нинішньої миті залежить, чи зі стін цієї зали вийде і утвердиться на довгі роки щастя країни, а чи одразу почнеться неозоре і плутане лихо. Я закінчив свій вступ до предмета обговорень.
Після цих слів у рядах пролунали крики:
– Дуже добре сказано! Слушно! Чиста правда!
Лунали й інші нерозбірливі схвальні вигуки. Здик пішов на своє місце й сів.
Коли знову запанувала тиша, підвівся Бен і вигукнув:
– Тим, хто записався, пора вже висловити згідно з визначеним порядком свою думку про це питання.
Бен знову сів.
Якийсь час стояла тиша і ніхто не підводився. Потім серед зали підвівся чоловік, що мав на собі чорну ведмежу шубу, а на чорній шапці – синю пір’їну. Він гукнув:
– Я Ровно з півдня Богемії і був на з’їзді в Садскій. Там вияв волі був не вільний. Великі почули обіцянки, а ми, малі, боялися влади. Я не можу обстоювати Владислава, сина ясновельможного князя Собеслава.
Після нього підвівся чоловік у грубому чорному верхньому одязі і з півнячою пір’їною на ведмежій шапці. Він крикнув:
– Я Діт із Ветржні на півдні Богемії і згоден зі своїм земляком Ровно.
Після цих земляків із півдня підвівся Мілгост:
– Тепер настала таки моя черга промовляти, і я кажу: ганьба, що чоловіки, які мають дружин і дітей, сестер та наречених і зброю в руках, сидять у своїх садибах, служать якомусь панові, дають йому своє добро, коли він вимагає, і проливають свою кров, щоб він знову наказував їм і підпорядковував своїй волі. Високі й низькі пани Богемії і Моравії повинні панувати, бо вони й становлять країну. Я вимагаю, щоб збори, засідаючи в цій залі, виробили принципи, які зобов’яжуть майбутнього князя і скують його нашою владою, щоб він, зійшовши на престол, міг виконувати тільки нашу волю задля добра обох земель, не зазіхав на нашу владу і не міг нас знищити, як учинив Сватоплук із вршами. Отак я кажу і не відступлю від своїх