знаю, що пізніше! Але ж розквітнуть обов’язково…
– Спочатку посадити треба було, щоб розквітли, – втручався в розмову ще хтось. – А як не посадиш, то й розцвітуть у тебе будяки, о!..
– А у нас в містечку скрізь були клумби, а квітів на них стільки…
– І скільки ж?
– Та хоч греблю гати!!!
– Квітами – і раптом греблю?! Ото насмішив…
– А я більше чорнобривці полюбляю.
– А я барвіночок…
Звісно, квіти на території табору росли – ті ж таки маки… Щоправда, більшість із них разом з іншою рослинністю (особливо з деревами, що значно погіршували огляд території) нещадно винищували. Проте місцями квіти все ж таки встигали розростися.
І одного разу хтось із інтернованих бійців викопав та дбайливо попересаджував ці непоказні рослини на рукотворні клумбочки попід самісінькими вікнами бараків. Коли ці клумбочки побачило табірне начальство, стався великий скандал. Насамкінець так звані клумби було наказано прибрати, а землю біля бараків розрівняти, щоб навіть спомину ніякого про різнобарвну красу не лишилося!
Споглядаючи голу чорну землю замість ошатних клумбочок, люди зажурилися й занудьгували. Коли терпець у Порфирія Андрійовича нарешті урвався, він відправився до табірної адміністрації. Його вислухали, але заборону все одно не скасували.
Між тим настав травень, тоді почалися перебої з постачанням продовольства. Та й раціон спочатку погіршився, а потім більшу частину продуктів стали видавати мізерним сухим пайком. І знову Силенко відвідав табірну адміністрацію, але вже з іншою пропозицією: а чом би не розбити на території табору грядки з городиною?! І чом би представникам командування союзників не допомогти інтернованим українцям в такій, здавалось би, простенькій справі?!
– Для цього потрібні лише насіння або розсада і бажання людей. Ми прагнемо жити нормально – отже, бажання у нас є. Не вистачає насіння або розсади. Тому ми і просимо допомогти дістати все це. Зате вигода очевидна – насамперед, для союзного командування. Адже городи серйозно допоможуть вам забезпечувати інтернованих якісними продуктами харчування. Ви навіть зможете заощадити на цій статті витрат.
Насправді ж Силенко дбав ще і про моральний стан своїх товаришів. Робити інтернованим було абсолютно нічого, а як відомо, нероби морально деградують. Рано чи пізно – проте неминуче… От нехай і працюють на городах! Цим можна займатися щодня, тоді бодай якийсь сенс з’явиться в нудному табірному житті українських вояків…
Американці з англійцями, які й без того перебували в легкому ступорі від квіткових клумбочок під вікнами бараків, були відверто здивовані новим проханням енергійного українця. Спочатку намагалися заперечити: мовляв, залучення інтернованих бійців до підневільної рабської праці є протизаконним з точки зору міжнародного права. Силенко енергійно (і навіть дещо гарячкувато) заперечував: що ж це за рабська підневільна праця, коли люди самі хочуть на городах поратися?! Вони ж готові голіруч