по склу: «Впусти мене». Я не хотіла, не могла – я ніколи не відчиняю вікна, ніколи, – та все одно могла почути, як вона м’яко шепоче, благає: «Впусти мене. Впусти мене!»
Номери 206–208, незаселений здвоєний будинок із піщанику, межує з домом Такед. Якесь товариство з обмеженою відповідальністю купило його два листопади тому, та досі туди ніхто не переїхав. Таємниця. Майже рік риштування чіплялося за його фасад, наче висячі сади; за одну ніч воно все зникло, – це сталося за кілька місяців до того, як Ед та Олівія пішли, – й відтоді нічого не змінилося.
Ось така моя південна імперія та її суб’єкти. Ніхто з цих людей не був мені другом; з більшістю з них я не бачилася більше одного-двох разів. Думаю, то все через міське життя. Мабуть, Вассермени щось про мене пронюхали ще тоді. Цікаво, чи знають вони, на що я перетворилася.
Занехаяна католицька школа межує з моїм будинком зі сходу, майже спирається на нього: це школа святої Димфни,[30] закрита ще відколи ми почали тут жити. Ми лякали Олівію, що відправимо її туди, коли вона погано поводилася. Стіни з пористого коричневого каменю, потемнілі від бруду вікна. Принаймні, такою я собі її пригадую; я вже давно не дивилася на цю будівлю.
А просто на захід від мене – сквер. Невеличкий, площею приблизно у два домогосподарства завширшки та два завглибшки, з вузькою брукованою стежкою, що з північного боку з’єднує нашу вулицю з іншою. Два платани, неначе вартові, стоять по обидва його кінці та полум’яніють листям; низька залізна огорожа оточує обидва боки. Це, як казав той гідний цитування маклер, дуже оригінально.
І, звісно, будинок за сквером: номер 207. Лорди продали його два місяці тому та поспішно залишили будівлю, полетівши на південь на свою пенсійну віллу, що у Веро Біч.[31] Дорогу Алістеру та Джейн Расселлам.
Джейн Расселл![32] Моя фізіотерапевтка ніколи про неї не чула.
– «Джентльмени віддають перевагу білявкам»,[33] – сказала я.
– Не пригадую такого, – відповіла вона. – Біна молодша за мене; можливо, в цьому й суть.
Усе це сталося сьогодні, тільки раніше; не встигла я й почати протестувати, як вона вже зав’язала одну мою ногу поверх іншої та перекинула мене на правий бік. Від болю я ледь хапала ротом повітря.
– Це корисно для твоїх підколінних сухожиль, – запевнила вона мене.
– Сучка, – видихнула я.
Вона притиснула моє коліно до підлоги.
– Ти платиш мені не за те, щоб я з тобою панькалась. Я здригнулася.
– Можна заплатити, щоб ти пішла геть?
Біна приходить раз на тиждень і допомагає мені ненавидіти життя, як я люблю говорити, та повідомити мене про свої найсвіжіші сексуальні пригоди, що трішечки цікавіші, ніж мої. Тільки у випадку Біни вся проблема в тому, що вона перебірлива.
– Половина хлопців у цих додатках використовують фото п’ятирічної давнини, – скаржиться вона, хитаючи водоспадом волосся, що протікає по одному плечу, – а інша половина