поверталася додому. Шлях був неблизьким – сорок хвилин швидким кроком і майже година спокійним. Сьогодні ввечері міс Робертс зовсім не хотіла поспішати – тим паче, що з’явилася така чудова можливість хоч трохи виспатися.
Вона завітала до їдальні військової частини та попередила приятельку, яка чергувала, що завтра може стати до роботи раніше, в обід. Та розповіла Меггі, що сьогодні з фронтів надійшли добрі новини.
– Червона армія остаточно витіснила німців з Криму. Вона розвиває успішний наступ у Східній Білорусі, південніше захопила кілька плацдармів на правому березі великої річки Дніпро. Португалія надала британцям і американцям можливість створити бази на Азорських островах. Там розташують нашу військово-морську авіацію та флот, – майже дослівно процитувала приятелька заголовки газет.
– Кажуть, ось-ось Італія оголосить війну Німеччині. Після прориву військ союзників у «м’якому підчерев’ї Європи», як каже про Італію Черчилль, нічого іншого їй не залишається, – зазначила Маргарет.
Дівчата попрощалися, і Меггі продовжила свій шлях. За кілька кварталів від дому вона зупинилася, щоби подивитися на будівельні роботи з відновлення зруйнованих будинків; хоча в осінньому Грентемі вже сутеніло, в одному з них крили дах, а в іншому вставляли вікна. «Певно, жителі цієї вулиці зустрінуть Різдво вже вдома», – подумала вона.
Минаючи Хароубай Роуд, дівчина звернула увагу на метушню біля будинку, де базувалося командування П’ятої групи бомбардувальників. Егеж, так і є – подали машину з вимкненими фарами, і Меггі одразу впізнала підтягнену фігуру, що сіла в авто. Це був командир пілотів, майор Ґай Ґібсон, якого кілька разів запрошував на вечерю Альфред Робертс. «Слід сказати вдома, що майор поїхав дорогою на південь. А якщо його навіть викликали до Лондона для нагородження? Нарешті заслуги цього героя належно оцінять! А раптом йому видадуть секретне завдання? І ось просто зараз триває підготовка до відкриття другого фронту десь у Франції? Треба терміново запитати у тата, що він про це думає!» – подумала Меггі, рішучо прямуючи додому.
За два квартали вона порівнялася з літнім листоношею.
– Доброго вечора, містере Батлер! Пізно ви доправляєте сьогоднішню ранкову пошту! Чи це вже завтрашня? – пожартувала дівчина й поспішила далі.
– На вашому місці, Меггі Робертс, я не став би іронізувати. Між іншим, я маю телеграму і для вас, – відповів листоноша.
– Телеграму – мені? Ви не помилилися? – брови дівчини аж злетіли від подиву.
– Королівська пошта Великої Британії не помиляється. Навіть під час воєнних дій, – помахав телеграмою містер Батлер.
– Але від кого? Так цікаво! Будь ласка, дайте телеграму! – попросила Меггі.
– Вже темно, і ви все одно нічого не прочитаєте. До того ж я не можу віддати пошту тут – необхідно, щоб хтось дорослий поставив підпис у журналі. А замість неповнолітніх підписи ставлять їхні батьки, тож телеграму я віддам вам тільки у