Твоя руда чортиця накликала хворобу на моїх дітей! – крикнула зарюмсана тітка Одарчиха.
– А як ви це збираєтеся доводити? – відрізав Рафал, потрясаючи кочергою.
– А ми не збираємося! – вигукнув Данило, однією рукою відсторонюючи направлений на нього гострий кінець.
Але Рафал не міг просто дивитися, як його дочку забирають до самосуду. Одним різким порухом він вивернув кочергу й устромив її просто під ребра Данилу. За мить тяжка сокира опустилася на голову нещасному батькові, обриваючи здавлений крик, що так більше ніколи й не вирвався з його грудей.
Та замість Рафала закричала його дочка. Рута заголосила так, що у всіх, хто прийшов сюди вбивати, на мить стиснулося серце. Спершу вони завмерли на місці просто від жалю, угледівши потоки в'язкої червоної крові й нібито зненацька прокинувшись зі сну. Навіть очі, за мить до того сповнені звіриної люті, раптом зробилися очима матерів і батьків, які осиротили чужу дитину. Аж раптом всі кривдники почали опускатися на коліна, тримаючись за голови, груди, животи. Рута не переставала нестямно кричати, але тепер до цього крику додалися голосіння й усіх тих двох десятків міщан, які насмілилися потурбувати спокій її сім'ї.
Вона сама не розуміла, що коїлося. Нарешті замовкнувши, Рута озирнулася довкола на людей, що корчилися від болю на порозі її хати, на облитого кров'ю та вже неживого батька, на дім, що зробився для неї таким ненависним… Дівчина одразу ж зрозуміла, що сталося, але не могла, не хотіла собі в цьому зізнаватися.
Рута переступила через тіла стогнучих людей і, як була, босоніж, розхристана, попрямувала до дверей. Похитуючись і ледь тримаючись на ногах, вона насилу дійшла до шляху й попленталася по ньому в напрямку міських воріт. Це місце вже давно перестало бути її домом. Та чи було воно ним коли-небудь?
Вулиці встеляв осінній туман, дороги підсвічували лише поодинокі вогники у вікнах. Та Руті було зовсім не страшно. Якось байдуже. Вона навіть не бажала розуміти, що сталося. Вона просто йшла вперед.
Не дивно, що дівчина незчулася, як раптом хтось узяв її за плече. Це був дячок із їхньої церкви. Вона майже не знала його. Подейкували, що він приїхав сюди звідкись із Канева кілька тижнів тому.
Рута здригнулася всім тілом. У неї не лишилося сили ні відкинути його руку, ні тікати, ні бодай злякатися.
– Ти Рутенія, дитя? – запитав він.
Голос отця звучав тихо й спокійно. Не дочекавшись відповіді, дячок узяв її за руку й легенько потягнув за собою.
– Ходи, маленька. Ходи зі мною, вони шукатимуть тебе, і Бог зна', що зроблять, коли знайдуть.
– Панотче, я вчинила страшний гріх… – нарешті спромоглася відповісти вона.
– А хто в цьому світі без гріха? Дочко, послухай, що каже тобі мудрий чоловік. Іди за мною!
Він ледь не силоміць поволік за собою Руту, яка ніяк не могла взяти до тями, чи її справді рятують, чи готують до страшніших за смерть тортур.
Рута прокинулася на устеленій м'якими ряднами лаві, у маленькій напівтемній