він своїй тещі:
– Посварилися, а вона й поїхала… Гордячка вона, ой гордячка, мамо… Більша, ніж ваша Єва.
Єва ходила заціпеніла, сама не своя. У душі каялася, каялася по-справжньому перед Павлиною, яка не вернулася, та що з того… Тільки й того, що збагнула: не одне, два життя зламала, зруйнувала. Ні, три. Павлинине, Арсенове і своє.
Десь через місяць од Павлини прийшов короткий лист: «Доброго дня, мамо, тату і Євочко! У мене все добре, не переживайте. Устроїлася на роботу. Передайте Арсенові, що якщо хоче, то може подавати на розлучення. Не сумуйте за мною. За такою дурниською не варто сумувати. Будьте щасливі. Дам про себе знати, а може, й приїду, коли переболить. Ваша Павлина».
Слова «Мамо, тату і Євочко» запекли. Особливо її ім’я у сестриному листі. Павлина простила її чи й досі не вірила у підлість?
Єва сиділа, тримала аркуш паперу в руках. Хотілося поцілувати сестрине ім’я. Сказати: «Мамо, то я все…»
Не сказала. Хтось причепив до язика пудову гирю, а в голові закрутилися, завертілися слова: «У мене все добре, не переживайте».
На конверті не було зворотної адреси, але стояв штемпель із назвою міста, звідки листа було відправлено. Через тиждень Єва взяла відпустку й поїхала до того міста. Там на вокзалі побачила віконечко з написом «Довідкове бюро» і звернулася туди. Пояснила, що розшукує сестру, котра повинна жити в їхньому місті. Соломаху Павлину Пилипівну. Дівчина з віконечка порадила звернутися в адресний стіл при міській міліції. Після ходіння по кількох кабінетах і запитань, як трапилося, що вона не знає адреси, молоденький міліцейський офіцер з двома зірочками на погонах нарешті змилосердився над вродливою, хоч і сільською з виду та мови дівчиною. Подзвонив кудись і попросив сказати, за якою адресою значиться така-то. Лицюк Павлина Пилипівна. Через хвилину-другу повідомив, що така в їхньому місті не проживає. Тут Єва спохопилася, що ж, мабуть, Павлина досі під Арсеновим прізвищем – Соломаха. Але й під ним Павлина не проживала. Не тільки в цьому місті, а й цілій області, як сказав лейтенант.
– Вибачайте, нічим допомогти не можу, – ввічливо додав.
Єва йому явно сподобалася, то було її призначення і кара – подобатися чоловікам.
Дівчина збагнула, що листа того Павлина очевидячки вкинула в якомусь іншому місті, іншій місцевості. Передбачила, що шукатимуть? Чи, може, що саме вона шукатиме, Єва…
Як виявилося, шукав і Арсен, писав у різні міста. І цілих п’ять літ прочекав Павлину. А потім завербувався на заробітки, кудись на Північ. До того десь так раз на місяць регулярно навідувався на пошту й питав, чи не дає знати про себе Павлина? Єва хитала головою, вловлювала сум в Арсенових очах, поспішно відвертала свої, бо ж мав її ненавидіти, а вона боялася цієї ненависті. Лише хотіла, щоб Арсен навідувався частіше. Щоб їй боліло ще більше?
Павлина тільки двічі присилала вітання з Новим роком, давала про себе знати, що жива-здорова, а раз прислала листа, адресованого їй, Єві. І в тому листі просила написати до Києва, «до запитання» на незнайоме прізвище, з поміткою «Для Павлини»: як там, чи так само живі-здорові мама