не вода, ти найліпша у світі Лізка – свавільна киска. І тебе треба приручити. Хоч я не вмію приручати дівчат.
Ось як він сказав. «Дивне освідчення», – подумала Ліза.
Що то було освідчення, вона вже не сумнівалася. Яке він незграбно намагався заховати словами про відро. Але відро, наповнене нею, Лізою.
Розділ 9
Пройшов день, другий, третій, четвертий… Цілий тиждень. І всередині Єви поступово наростала злість. На того дурного незугарного діда. Адама Тихіського. Якщо правду казав Роман, що Адам всеньке життя за нею крадькома сох і досі в нього те не минулося, то чого ж не йде хоч щось їй сказати? І раніше ніколи при випадкових зустрічах не почула ні словечка, ні півсловечка.
Село день за днем усе щільніше огортала осінь. Огортала як туманами по ранках і, коли не було туманів, густими холодними дощами вдень, так і невидимим покривалом щему, властивого тільки осені. Осінь роздягала село і наче питала: «Чи тобі не холодно?» Скидала не лише листя з дерев, а й з душі те, що було набуте роками. Питала: «То як тобі, ще годна стояти? Ще житимеш? Якщо так, то добре. Бо я, як і ти, постаріла на цілий рік».
Єва вслухалася в осінь, в шурхіт листя під ногами, який з кожною осінню ставав ще тихішим. Єва виходила надвір, і їй здавалося, що то навмисне листя падає тепер не так, як раніше. Безшелесно. Вона боялася стати геть глухою, їй думалося, що колись листя осипáлося інакше – шумливо й весело. Єва взяла граблі, почала згрібати опавшину у своєму старому, як і вона, садку і раптом подумала, що то ж вона згрібає свої літа.
Ось вони, лежать під кожним деревом.
Дерева вже майже не приносять плодів, але Єва не дає родичам, тому ж Митровому Васькові, зрізáти старі дерева. Навіщо? Щоб насадити нові? Вони не виростуть разом з нею, як колись росли. Їх шкода, бо кожне дерево – то ж вона сама. З неї так само опадає листя, і ніхто, крім неї, не відчуває його шелесту – ні в повітрі, на вітрі, ні під ногами.
Ніхто.
А якби й чув, то не скаже їй.
Бо, щоб почути той шелест, треба хоча б прийти в цей сад, а нащо комусь старий сад старої баби… Старої і самотньої, яка була самотньою всеньке життя.
«Як одкраяна скибка», – думала Єва. Наступна думка – скибка так і зосталася всихати. Стала сухою шкоринкою.
Єва сама себе відкраяла. Вона давно й не помічала, як скибка перетворюється на шкоринку. Шкоринку-життя!
«То пожуй ту шкоринку», – кпинить Єва.
І з кого б то… Невже з самої себе? Хоче втекти од тих думок у в’язання чи шиття, та пальці в неї вже тремтять. Ледь-ледь відчутно, але то кепська ознака.
Ліпше надворі згрібати листя. Та сьогодні вона вже згрібала. Варити їсти не хочеться. Невже їй хочеться кудись іти? За самою собою чи до того діда? Дідиська. Що ніяк не збереться прийти до неї, бо, бач, боїться. А хіба вона кусається, щоби боятися?
«Я тобі дам боятися!» – подумки грозиться Єва.
Вловлює якийсь звук. Ага, то проситься з хати рудий котисько. Кудись у своїх котячих ділах.
– Зараз випущу, – каже Єва.
Дибцяє до кота, випускає, але кіт за дверима озирається на неї. Єва відчиняє й сінешні двері.