його зречення що чекало на Барріча? Гадаю, він постійно про це думав. Також у Барріча були проблеми з ногою. Хоч він і знав про припарки та перев’язки, які чи не щодня робив своїм тваринам, себе він вилікувати не міг. Я кілька разів бачив рану Барріча, коли той її розмотував, і аж здригався від побаченого. Вона не хотіла загоюватися, а досі пухла і гноїлася. Спочатку Барріч лаявся як швець і щовечора похмуро стискав зуби, коли чистив і знову замотував рану. Але з кожним днем він ставився до неї з більшим відчаєм, порівняно з іншими речами. Врешті-решт він вирішив цю проблему, але його ногу перетинав грубий шрам, який заважав йому ходити. Тож не дивно, що він так мало приділяв уваги молодому бастарду, про якого мусив дбати.
Тому я ріс здебільшого сам собою, так, як вдається лише малим дітям. До того як закінчився фестиваль Весни, варта біля воріт замку вже звикла до моїх щоденних походів. Напевне, мене приймали за хлопчика на побігеньках, яких у замку було безліч (щоправда, вони були трохи старші за мене). Я рано навчився красти їжу з кухні для себе і для Нюхача, достатньо для того, щоб добре поснідати. Одним з моїх основних занять було збирати іншу їжу – обгорілі шкуринки в пекарні, молюсків та водорості на пляжі, копчену рибу, залишену без нагляду. Найчастіше мене супроводжувала Моллі Розквашений Ніс. Після того батько рідко бив її; здебільшого він був занадто п’яний, щоб знайти її або втілити свої погрози в життя. Я мало згадував про той день і радів, що Моллі не усвідомила моєї причетності до того випадку.
Я проводив увесь свій час у місті, а в замок приходив, щоби переночувати. Було літо – чудова пора у портовому місті. По всьому Баккіпу вирувало життя: із внутрішніх герцогств Оленячою рікою приходили товари. Їх привозили на пласких баржах, якими керували пітні веслярі. Вони зі знанням справи розповідали про мілину, банки, різні краєвиди та річкові припливи й відпливи. Їхній вантаж осідав у міських лавках та на складах, а потім баржі відправлялись у док або до стоянок морських кораблів, де працювали лайливі матроси. Вони збиткувалися й глузували з веслярів та їхніх материкових звичаїв. Вони розповідали про припливи, шторми та ночі, коли не було навіть зірок, щоб орієнтуватися. Також у доках Баккіпа швартувалися рибалки. Вони були найдоброзичливішими, принаймні коли мали гарний улов.
Керрі розповідав мені про доки й таверни і про те, як спритний хлопчак може заробити три або навіть п’ять пенсів на день за передачу повідомлень, бігаючи крутими вулицями міста. Ми вважали себе кмітливими та сміливими і навіть обходили старших хлопчиків, які за одне доручення просили два пенси або навіть більше. Здається, я ніколи не був таким хоробрим, як тоді. Я заплющую очі й пригадую запах тих днів: клоччя, смола та свіжа стружка в сухих доках, де корабельники вправлялися стругами та киянками; солодкий аромат дуже свіжої риби та отруйний сморід улову, який перележав у спеку; тюки з шерстю на сонці також додавали певну нотку до аромату дубових діжок зі зрілим бренді з Сендс-еджу; аромат тюків із сіном, складених на форпіку3, від якого