неприязнь до мене, наче я без дозволу ввійшов на територію якогось пса. Але якщо я міг подумки поговорити з собакою і дати їй зрозуміти свої наміри, то з Брантом так не вийде. Він не відчував до мене нічого, окрім ворожості. Це нагадувало бурю. Я подумав, що він захоче мене вдарити, а також – чи готовий він до моєї відсічі. Я вже хотів бігти, але раптом позаду Бранта з’явилася якась огрядна людина, одягнута в усе сіре. Вона міцно схопила Бранта ззаду за шию.
– Я чула, як король наказав, щоб його тренували. Так, і їздити верхи. Мені цього достатньо і тим паче тобі, Бранте. Наскільки я знаю, тобі наказали привести його сюди, а потім доповісти пану Туллуме. У нього для тебе є завдання. Хіба ти не чув?
– Так, мем. – Буйний настрій Бранта одразу ж змінився згідливим кивком.
– Оскільки ти «чуєш» ті всі плітки в народі, хочу наголосити, що мудрі ніколи не розповідають всього, що знають. А того, хто пліткує, навряд чи можна назвати розумним. Втямив, Бранте?
– Гадаю, що так, мем.
– Гадаєш? Тоді скажу прямо: перестань винюхувати й збирати чутки, а ліпше займися справами. Будь відповідальним і старанним, і, можливо, тоді люди почнуть говорити, що ти мій «улюбленець», а я бачитиму, що в тебе немає часу на шепти-перешепти.
– Так, мем.
– Хлопче, – Брант уже побіг доріжкою, а жінка обернулася до мене, – ходімо.
Стара не дивилася, чи я послухався. Вона просто діловито пішла тренувальним майданчиком, а я дріботів за нею. Втоптаний ґрунт майданчика давно затвердів. У спину пекло сонце, тому я майже одразу спітнів. Але стара, здавалося, йшла швидкими кроками зовсім без труднощів.
Вона була одягнута в усе сіре: довгу темно-сіру накидку, сірі панчохи та сірий шкіряний фартух до колін. «Напевне, якась садівниця», – припустив я, дивуючись з її сірих м’яких чобіт.
– Мене послали тренуватися… з Годом, – хекаючи, насилу промовив я.
Вона кивнула. Ми зайшли в тінь зброярні, і нарешті мої зіниці розширилися після сонця на тренувальному майданчику.
– Мене вчитимуть поводитися зі зброєю, – сказав я на той випадок, якщо вона неправильно зрозуміла мою попередню фразу.
Вона знову кивнула й відчинила двері якоїсь схожої на сарай споруди. То була зовнішня зброярня. Я знав, що тут зберігають зброю для тренувань. А справжню зброю зберігали безпосередньо в замку. У прохолодному приміщенні була приємна напівтемрява. Там пахло деревом, потом і свіжозрізаним очеретом. Стара жінка одразу підійшла до полиці, на якій лежали стругані жердини.
– Візьми одну, – сказала вона. Це були її перші слова, адресовані мені відтоді, як вона покликала мене за собою.
– Може, краще почекаємо Года? – несміливо запитав я.
– Я і є Год, – нетерпляче сказала вона. – Тепер, хлопче, обери собі дерев’яку. Хочу трішки позайматися з тобою, доки інші не прийшли, аби побачити, що ти є і що ти знаєш.
Дуже скоро Год побачила, що я майже нічого не знаю, і вона з легкістю перемагала мене. Вона швидко вибила в мене жердину і, перекручуючи, забрала її з моїх рук, які вже боліли від її кількох ударів та захисту