І вже не перепитує про буряки.
Мені чхати на буряки, мені більше хочеться підтримати цю дівчинку, що їй би на тусню, до однолітків, до радості і вітру, а не з буряками та тітками.
– От і добре! – декларую оптимістично. – Чекатиму Діну і чиститиму буряки.
Дівчина киває у відповідь. І не дивиться на мене з такою вже повагою, як старий дід Реформаторський. Знамено знову – ляп мене по щоках: «Давай! Підправляй карму, раз узялася!»
Дідько! Буряків мішок, для чищених – таз. Незворушна на вигляд жінка за п’ятдесят забирає чищені буряки з таза, тре, тре, тре. Інша, теж немолода, балакуча, як радіо, розкладає тертий буряк по сушарках. Сиджу на стільчику, шкрябаю буряки тупим ножем, почуваюся Попелюшкою, якій ніколи не потрапити на бал, і так шкода себе. Так шкода, що аж думки зміями: ніби все це – компроміс, демонстрація, позбавлена суті. Вона не змінить хід війни, не применшить втрат, не врятує жодного життя. Вони розуміють? Чи вони теж підправляють карму? Може б, краще – під стіни Міністерства оборони. І в лоба: ма… ти ваша Мотря! Доки нам борщові набори слати на схід? Чи ви тому все й розкрадаєте, як підірвані, бо знаєте: хоч Земля трісне, а борщові набори від волонтерів до хлопців дійдуть?
Балакуча жінка підсідає до мене, береться за буряки.
– Не знаєте, Діна скоро має бути? – запитую сумно. Бо сумно! Три роки – бої, а ми оце й досі армію годуємо. Особисто я третю годину поспіль годую.
– Надвечір прийде.
Надвечір?! На моїх ногах – кайдани. Прикута до стільчика – нема куди тікати.
– Буряки скінчаться, – шепочу.
– Морква почнеться, – усміхається балакуча жінка.
Матір Божа! Бог-Отець і Син Божий! Свята Трійця, лаврські старці і усі святі, кого не знаю, але погоджуюся з тим, що ви є: допоможіть уже якось. У мене вдома Брукс негодована-невигуляна, роботи по вуха! І загальний зошит божевільного нотаріуса майже не опрацьований.
– Каротин, – бурмочу. Чую шурхіт ніг біля дверей, озираюся: Діна? Отак одразу? Це Бог? Бог мене почув? Значить, він є?
Діна ще не бачить мене. Заходить стрімко, хоч плече її відтягує важкий плаский дерев’яний ящик на ремені (з подібними ходять художники і рибалки взимку), у руках папка формату А-3. Кладе все те на стіл, піднімає очі на молодого мужчину, який заходить за нею слідом.
– Герман так і не об’явився, – каже Діна мужчині, резюмуючи, певно, тривалу і непросту розмову. Мені не ввижається. Вона каже «Герман»!
– Не варто хвилюватися. Герман не пропаде, – заспокійливо відказує мужчина. Він знає Германа?.. Насторожуюся, і я – вже не я. Інша я: нишпорка з гострим зором, слухом, нюхом.
– Хтозна, – відповідає Діна, ніби зачиняє двері за небажаним гостем.
Розтікаються, як калюжа: Діна в один бік, молодий мужчина – в інший, та весь простір між ними заповнює спільна таємниця – Герман. Мужчина всідається за стіл із мобільним: балабонить тихо, інтимно. Діна йде до жінок.
– Портрети принесла, – каже їм і тільки тепер помічає мене.
– Привіт, – ніяковію.
– Знала,