що їхній капітан опинився з голими руками й не може отямитися від несподіванки, покидали зброю та здалися. Корсари радісно заволали «Слава! Слава!». Капітан Марко наказав повернути іспанському капітанові його шпагу, а решту зброї забрати на «Стрибога». Відтак підійшов до мене й похитав головою:
– Не думав я, що ти такий відчайдух. Але вдруге, якщо не будеш мене слухати, заробиш двадцять дубців по голій сраці. Чув? – Я кивнула. – От і добре. А тепер вертайся назад та берися за поранених. А то бачу, що й тебе різанули. Не сильно?
– Ні. Заживе.
Я повернулася на «Стрибога» і забандажувала руку, а корсари заходилися переносити на корабель здобич – різні золоті вироби та коштовності, барвисті тканини, безліч різного вбрання й заморські овочі. Важко поранених виявилося лише двоє – одному куля потрапила в груди, другий мав розсічений живіт, який він підтримував обома руками, щоб не вивалювалися тельбухи. Я не знала, за кого братися, але, обстеживши їх, побачила, що з животом проблем не буде – його можна зашити, а от кулю добути буде не просто. Я звеліла принести рому й змусила корсара випити добрих півпляшки. Відтак вставила йому в зуби добрячий шматок твердої смоли й заходилася добувати кулю. Поранений хрипів, але кричати не міг, бо зуби застрягли в смолі, інші корсари тримали його за руки й ноги. Заки я витягла ту кляту кулю – маленьку, кругленьку, завбільшки з горошину, – він втратив свідомість. Далі я віддала його на поталу народній козацькій медицині: йому насипали на рану пороху й підпалили, порох спалахнув, розносячи їдкий запах смаленого м’яса, поранений отямився, йому витягли з рота смолу, і він голосно закричав.
Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, їх взагалі не було видно. Цьому теж влили півпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопіт не закінчився, бо відтак прийшла черга на інші рани – на головах, руках, плечах, ногах… Добре, що серед козаків виявився свій знахар, який мені помагав, бо я б і до ночі не дала ради. Капітан час від часу, минаючи, зиркав на мою працю і підбадьорливо кивав головою. За той час ми вже відплили далеченько від ґалеону, забравши з нього все цінне. Корсари під капітанським оком ділили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже їх добре вимуштрував.
Закінчила я з пораненими, аж коли звечоріло. Зоряні сутінки лягли на океан. Я впала на крісло-гойдалку, яку корсари забрали з ґалеону й на якій, можливо, вигойдувався їхній капітан. Мені дбайливо піднесли пляшку порто, печену рибу й заморські овочі на вечерю, я їла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхні спокійної темної води. Несподівано біля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Він неспішно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим і промовив, але так, аби чула тільки я:
– Я бачив, як ти метляєш своєю шпагою, і не міг надивуватися, звідки така вправність. То ти, заки вчився ото в Падуї, ще й на шермерку13 учащав?
– Звісно. Без цього ніяк, – підтвердила я. – Мені