але я подумала, що ліпше сама пройдуся табором у пошуках свого чоловіка, що викрикуватиму його ім'я, що я лякатиму й тероризуватиму кожного, хто не забажає допомогти мені його знайти.
Коли я нарешті знайшла його шатро, дорогу мені перегородив один із його охоронців, який запитав, що за діло я маю до Агамемнона.
Я саме намірилася просто відштовхнути охоронця від входу, коли на порозі з'явився мій чоловік.
– Де Орест, – запитала я в нього.
– Вчиться правильно користуватися мечем, – почула я відповідь. – За ним буде належний догляд. Тут є й інші хлопці його віку.
– Навіщо ти послав чоловіків, які мене шукали?
– Сповістити тебе, що це скоро станеться. Спочатку заріжуть телиць. Їх уже доправляють до місця жертвопринесення.
– А потім?
– А потім настане черга нашої дочки.
– Назви її ім'я! – вигукнула я.
Я не знала, що Іфігенія пішла за мною, і я не розумію й досі, як вона з переляканої дівчинки, що безутішно ридала, перетворилася на врівноважену молоду жінку, котра в усій своїй суворій одинокості зараз до нас наближалася.
– Не треба називати мого імені, – перервала вона мене. – Я знаю, як мене звати.
– Подивися на неї. Це її ти збираєшся вбити? – запитала я в Агамемнона.
Він нічого не відповів.
– Відповідай на запитання, – наказала я.
– Є дуже багато речей, що їх я мушу пояснити, – сказав він.
– Спочатку дай відповідь на моє запитання, – заперечила я. – Дай свою відповідь, а потім уже пояснюй.
– Твої посланці розказали, що ти збираєшся зі мною зробити, – втрутилася Іфігенія, – тож, немає потреби відповідати ні на які запитання.
– Навіщо ти її вб'єш? – запитала я у свого чоловіка. – Які молитви промовлятимеш, коли вона вмиратиме? Якого благословення проситимеш собі, перерізаючи горло рідної доньки?
– Боги, – почав він, але тут-таки й зупинився.
– Хіба боги всміхаються до тих, хто власноруч убиває своїх дочок? – поцікавилася я. – А якщо вітер не змінить напрямку, що тоді? Тоді ти вб'єш і Ореста? Чи не для цього ти його тут тримаєш?
– Ореста? Ні!
– Хочеш, аби я послала по Електру? – невгавала я. – Чи й для неї треба вигадати якусь кандидатуру майбутнього чоловіка, щоб легше її одурити?
– Припини, – наказав він.
Коли Іфігенія зробила до нього кілька кроків, Агамемнон набув майже переляканого вигляду.
– Я не вирізняюся красномовством, батьку, – сказала вона. – Уся моя сила в сльозах. Але зараз у мене і сліз не лишилося. Я маю тільки свій голос і тільки своє тіло, і зараз я можу тільки впасти перед тобою на коліна та благати, щоб не позбавляв мене життя передчасно. Як і ти, я понад усе люблю денне світло. Я – та, хто першою назвала тебе своїм батьком, і та, кого ти першою назвав своєю донькою. Напевно, ти пам'ятаєш, як говорив мені, що надійде час, коли я буду дуже щасливою в домі мого майбутнього чоловіка, і як я запитала в тебе, чи я буду там щасливішою, ніж із тобою,