час від часу висовується рука з листами для присутніх. Я швидко йду в напрямку банкомата, який ніколи не працює, і лікарняної їдальні, у якій працівники їдять смажені страви.
Жінка із сумними очима в червоному пальті мініатюрна і слабка, без пальта вона здається ще меншою. Під сподом у неї квітчаста сорочка, застебнута неправильно. Її шкіра порепана й суха, волосся – сиве і сплутане, очі сльозяться, на губах тріщини, від розтріпаного волосся пахне чимось кислим. Обручка висить на срібному ланцюжку над ключицею. Її очі бігають від однієї людини до іншої, тіло тремтить. Вона в їдальні, при тямі, сидить на кріслі в оточенні реанімаційної бригади: старший лікар, молодший лікар, анестезіолог і медсестра-практик. Вони видаються спокійними. Тайф, практик, моя подруга. Тривалий час вона працювала у відділенні невідкладної допомоги. Її присутність завжди заспокоює: врівноваженості їй не бракує. Якимось чином їй удалося знайти ковдру (це не так легко зробити, як здається на перший погляд), а тепер вона стоїть на колінах перед пацієнткою і чіпляє їй на палець сенсор, щоб виміряти рівень кисню.
– Доброго ранку! – каже Тайф.
– Привіт. Вибач, я саме перевдягалась.
Санітарка привозить візочок. Її викликають, щойно надходить повідомлення на пейджер, і зазвичай вона прибуває одночасно з бригадою. На візочку лежить неймовірна кількість апаратури – ціле відділення на колесах. Кисень, аспіратор, дефібрилятор, ліки першої необхідності й великі пакети, у яких є що завгодно – починаючи від набору для визначення рівня цукру в крові й закінчуючи дихальним обладнанням.
– У Бетті трохи болить у грудях. Усі показники в нормі. Вона дуже холодна. Можеш принести термометр?
Вона повертається до лікарів.
– Ми відвеземо її у відділення НД, якщо вам потрібно йти.
– Їй потрібно зробити електрокардіограму, – каже лікарка і йде, не помітивши, як молодший лікар закочує очі й бурмоче під ніс: «Думаєш?»
– Можна передати її тобі? – запитує він у мене на ходу.
Окрім роботи в реанімаційній бригаді, у них багато обов’язків, і після сигналу пейджера їм доводиться кидати все, іноді навіть залишати пацієнтів в операційній із молодшим персоналом.
Я киваю.
– Привіт, Бетті. – Я беру її за руку. Вона холодна, як лід. – Мене звати Крісті. Я посаджу вас на візочок, і ми відвеземо вас у відділення невідкладної допомоги. Хвилюватися не варто, але краще вас перевірити. Здається, я бачила вас, коли заходила в лікарню? У реєстратурі?
– Бетті прийшла вранці до пацієнтки Ліазон, але відвідувачів ще не приймали, тож вона пішла випити кави, і в неї защеміло в грудях. Усі показники в нормі, але їй було важко, чи не так, Бетті?
Я зауважую вираз її обличчя. Вона нажахана.
– Нещодавно чоловік Бетті помер від інфаркту.
– Я вам щиро співчуваю, – кажу я, загортаючи жінку в ковдру. Температура її тіла занизька. – Біль не послабився?
Вона хитає головою.
– Я