поки мітингували, до них із навколишніх сіл люди позбігалися, тоді й вирішили рушати до влади. А коли дорогою ще й місцеві приєдналися, на майдані всім і місця не вистачило, уздовж вулиць стояли один біля одного скільки око бачить. І знову біля реального училища та міської думи розпочався мітинг, кінця якого ми так і не дочекалися, а кажуть, що аж до ночі там кричали.
– Що ж дума? – хотілося Насті про все дізнатися.
– Розбіглася з переляку. Так поспішали, що навіть одного чиновника в кабінеті замкнули. Бідолаха, мабуть, цілу ніч так тремтів – ось-ось громитимуть і його уб’ють, – що до ранку навіть посивів. А мітингувальники кинулися звільняти політичних в’язнів із в’язниці. Думали, що штурмом брати її доведеться, але й там опору ніхто не чинив. Так і випустили триста сорок п’ять чоловік, серед яких жодного політичного не виявилося – в основному кримінальні злочинці та дезертири з фронту. Оце таке, – дід смикав чуба, який більше на купу нечесаної конопляної паклі скидався. – Поки думали-гадали, що з ними робити, вони хутко розбіглися хто куди. Правда, п’ятдесят злочинців, розчулені такою великодушністю революції, попросилися на фронт, а ще десятків зо три пішли назад у в’язницю, бо їм не було куди йти і на що жити. Отакої! – самому то сміятися хотілося, то насупитися, лише культя однаково стукала об долівку. – Чи вийде з того щось позитивне, ще не знаємо, але сколихнути людей вдалося, – зробив такий висновок. – Тепер вони щодня йдуть на площу як на роботу: то якісь комітети обирають, то на з’їзд своїх делегатів висувають. І хто б повірив, що за такий короткий строк ми свого міста не впізнаємо, – і знову хапає рукою ту дерев’яну ногу, яка по підлозі вже витанцьовувати стала.
– А може, й правда, що з того щось добре вийде, – Настя ж, здається, раділа. – Коли вже немає царя, то нехай той Тимчасовий уряд щось робить, а робітничі та солдатські комітети допомагають. Уже коли почали, треба до кінця йти, – сама аж розчервонілася, хоча в хаті було зовсім не жарко.
– Не про кінець мова, це лише початок, – що далі, то все більш сумним ставав дід. – На тому майдані вчора відбулася наступна демонстрація, – продовжував, – присвячена пам’яті борців за революцію. Нехай би в Петрограді, а в нас ніхто їх не бачив – але навіть панахиду відслужили.
– Невже?! Ще зовсім недавно по всіх церквах проклинали антихристів-бунтівників і царя славили, – її здивовані очі аж круглими зробилися.
– Отакі ми є, – сам дивувався, як швидко все змінюється. – Раніше, було, не відірвати селянина від його роботи, не витягти з двору, а тепер усе навпаки: два тижні ніхто не працює! – дід так дивувався, що аж його кошлаті брови лізли одна на другу. – Щоб так задурити людям голови!.. – недоказавши, він махнув рукою. – Але згадаєш мої слова: це ненадовго, скоро знову ніхто їх на ті мітинги не витягне.
– Ні, ходитимуть, бо так далі бути не може! – вона аж підвелася, аби не кричати Мусію на вухо. – Раз так взялися, заберуть у поміщиків землю. Ось побачите! Нам нічого, а їм усе, це ж несправедливо!
Коли він зачиняв двері, вона вже вигукувала все,