в уболівальників, попри подолання себе, яке він утілював.
Раптом, жуючи мафін, Джонатан усвідомив, що головний біль зник.
На момент завершення сніданку рішення було прийнято. Знайти циганку й почути пояснення, які вона мусить йому дати. Немає нічого гіршого за непевність та невизначеність. Вони заполонюють розум, який розпачливо шукає відповідей, що їх так потребує. Він не мав наміру провести решту своїх днів, розмірковуючи, наче навіжений, чи живучи в безпричинному страхові. Наступними вихідними він дізнається більше.
Джонатан розплатився, перевірив решту. Попереднього разу його мало не надурили: Ґарі дав решту з п’яти, а не з десяти доларів. Джонатан не був певен, чи він не зробив це зумисне.
Решта тижня минула без особливих клопотів. Він присвятив себе роботі, щодня борючись за досягнення цілей, що їх він та його партнери собі визначили.
Здобутком стала можливість укоротити язик Майклові, який якось сказав йому, вмираючи зі сміху: «Якби я був твоїм клієнтом, твій вигляд не викликав би в мене довіри». Ця фраза регулярно виринала з минулого, він знову бачив цю сценку, вона раз у раз крутилась йому в голові, яка тоді наповнювалась бажанням реваншу. Перемогти Майкла цілком можливо, працюючи без упину.
Коли прийшла п’ятниця, Джонатан раптово усвідомив, що через догляд за Клое цими вихідними він не зможе піти на розшуки циганки. Думка взяти її з собою – неприпустима… однак відчував, що чекати довше він не в змозі. Він мусить її побачити, поговорити з нею. Йому забракне мужності потерпати ще цілий тиждень.
І врешті-решт узяв у руки телефон.
– Анжело, це я, Джонатан.
На тому кінці мовчання.
– Алло! – сказав він.
– Слухаю тебе, Джонатане…
– Я… у мене невеличка проблема… І…
– Дай вгадаю: ти зайнятий цими вихідними?
– Ні, тобто… так… зрештою…
– Йти прямо до мети, Джонатане. Я зайнята. На мене чекають рослини….
– У неділю я хотів би привезти Клое трохи раніше, ніж зазвичай.
Мовчання.
Зітхання на другому кінці дроту.
Джонатан не наполягав.
Настали вихідні. У свої сім років Клое звично заполонила невеличкий будинок своїм гарним настроєм. В суботу вони поїхали на узбережжя Стінсон. Усю минулу ніч дув сильний вітер, і вищі, ніж зазвичай, хвилі з шумом розбивалися на піску, розкидаючи бризки з солоним запахом.
Донька до обіду гралася на пляжі, вирила в піску басейн, споруджувала замки і – це її улюблена гра – бігала по воді, перестрибуючи через кожну наступну хвилю.
– Татку! Ходи гратися!
– Трішки пізніше, люба…
Він спостерігав за нею бічним зором, відповідаючи водночас на імейли клієнтів. Якщо їх залишити без відповіді, тому всьому не можна буде дати ради.
– Ну ж бо, тату…
Нарешті їй вдалося затягнути його у воду, вона, репетуючи, висіла в нього на шиї й забризкувала страшенно холодною водою. Протестні