а втім, із відчуттям близькості смерті в душі. Збоку здавалося, що я вирішила боротися разом із сином, та й самі медсестри підштовхували мене до цього. Особливо одна чарівна білявка, що нагадувала Софі Даван8; я ладна була повіряти їй чи не найпотаємніші переживання просто перед камерою. Але в глибині душі бринів мерзенний голосочок (перед тим, уночі, я залізла в Google, який охоче надав мені безліч нищівної інформації щодо коми), він нашіптував мені: «навіщо це тобі?», «3-я стадія коми безнадійна», «згадай Мікаеля Шумахера, це ж тривало роками», «а якщо він прокинеться із синдромом замкненої людини?», «а якщо взагалі не прокинеться?». Ось так, упродовж кількох секунд мене кидало від цілковитого відчаю до непереборного оптимізму, а працівники лікарні побоювалися за стан моєї психіки. Мені хотілося сказати їм, щоб вони не хвилювалися, що я така, як завжди, лише сьогодні – ледь не на межі, але навряд чи це могло їх заспокоїти, тож треба було й справді йти геть, аби зовсім не збожеволіти.
Мені дозволили відвідувати Луї, проводити з ним цілий день. Мій хлопчик просто заснув. Я мусила дочекатися, коли він прокинеться, відвернеться та промимрить, що його розбудили зарано в неділю. Все віддала б, аби знову почути синове бурчання, що зазвичай так мене дратувало. Але цього не сталося. Не сталося, та й годі. Апарат вирівняв його дихання, а втім, лише тулуб здавався активним. Удень я годинами сиділа й тримала його руку у своїй. Масувала долоні, пальці. А також ноги – помалу й довго. Мене заспокоювало те, що він поруч. На обличчі можна було пестити лише щічки. Тож я заплющувала очі й мені здавалося, ніби бачу ямочку, що так прикрашає його, коли він усміхається. Я ридма ридала. Сльози котилися по його руках, по моїх. Мабуть, це все нормально. Проспівала кілька колискових. Разів десять промуркотіла його улюблену пісеньку – навіть у дванадцять років він просив заспівати її. Я сама придумала мелодію та слова. Безперечно, не така вже й милозвучна, безперечно, не найкраща колискова на світі. Безперечно, найгарніша з усіх, на думку мого сина, і на мою – теж.
Сонце сіло за обрій. Мені стало лячно. Треба було повертатися додому, до нашої оселі – цього я боялася найбільше. Упритул зустрітися з ним без нього самого. Відчинити двері, відчути запаморочливий аромат підліткових парфумів, якими він щоранку напахував себе, зібрати брудні речі, що він розкидав їх за своєю звичкою в коридорі перед пральнею. Щось з’їсти. Піти спати. Не заснути. Напередодні мені прописали снодійні, крім того, я була виснажена, тож мені вдалося зануритися в сон без сновидінь. Але перша ніч без нього буде інакшою. Щойно про це згадала – почала чимдуж опиратися: вдавала, що не чую, як медсестри вже кілька хвилин натякають, що вже час іти й мені не можна лишатися в лікарні. Одужання може затягнутися. Треба бути сильною заради сина. Я довго цілувала Луї, шепотіла слова, зрозумілі лише йому та мені, а тоді підвелась і вийшла з кімнати, а позаду зосталася моя дитина та все наше попереднє існування. Попереду на мене чекали виклики майбутнього життя.
Вирішила пройтися додому пішки: після задушливої атмосфери лікарні подихати свіжим повітрям не зашкодить.