дістала телефон, набрала номер.
– Тату, привіт!
Із динаміка спершу долинуло скрипуче покашлювання, ніби хтось грався іржавою завісою, а потім почулася хрипка відповідь:
– Привіт.
Злата була пізньою дитиною. Дуже пізньою. Її матері було сорок п’ять, а батькові щойно виповнилося п’ятдесят сім, коли вона народилася.
– Як ти? – запитала дівчина.
– Мені вісімдесят три, все хріново, я скоро помру.
Попри те що батько її не бачив, Злата закотила очі. Так, йому справді вісімдесят три, а вона досі не звикла до його жовчної іронії та по-юнацьки пласких жартів.
– Жартую, звісно, – бадьористо крекнув він. – Усе добре. Поїв, посрав, захотів покурити, півгодини шукав, куди поклав цигарки, але зрештою згадав, що років двадцять тому кинув. Як завжди, коротше. Що в тебе?
– Я вже звільнилася.
У Барселоні Злата брала участь у конференції з проблем стійкого розвитку, що проходила на базі UPC, Каталонського політехнічного університету.
– І як пройшло?
– Гарно.
– Барселоною гуляла?
– Ні, па. Багато роботи було.
– О, тебе що, на цепу тримали?
– Ні, але я не могла піти. Було дуже цікаво. Ми говорити про те, як зменшити вміст токсичних відходів у зливних водах великих міст, ну і як узагалі побудувати систему водопостачання сучасного міста, щоби вона якнайменше шкодила екосистемі.
– Начхати на твої екосистеми, – пробурчав старий, – я однаково незабаром відкинуся.
– Тату!
– Ну а що, ні? Скільки мені ще цю волину тягнути? До сотні? Боже збав! – Він удавано сердито гмикнув, а тоді, старанно імітуючи улесливість, мовив: – Розкажи краще, що привезеш мені з Іспанії.
Злата заусміхалася.
– Я дещо купила.
– Казала ж, ніби тебе нікуди не випускали, – голос став скрадливо-зацікавленим.
Дівчина задерла підборіддя і примружилася, підставляючи обличчя сонцю. Батьків баритон уже давно не лився й не жебонів, як раніше, утім він не втратив уміння обгортати її словами, невідь-яким чином підживлюючи й оновлюючи. Незмінно насмішкуватий, хрипкий голос немовби накладав невидимі шви на найдрібніші подряпини, що залишало по собі життя.
– Попросила знайомого іспанця купити.
– І що? Він купив?
– Купив.
– Глушман чортів! – прогорлав батько в трубку. – Я питаю, що він купив?
Злата розсміялася.
– Не скажу.
– Я можу здохнути, поки ти повернешся. Це ж, бляха, чотири години летіти!
– Тату…
– І потім ти до кінця своїх днів мучитимешся через те, що я врізав дуба, так і не дізнавшись, що ти мені привезла.
– Господи, тату! Добре! Добре, я розповім, тільки припини ці розмови про смерть!
– Ну то що це?
– Пляшка «Capmo Arriba».
– О-о-о… – Схоже, їй вдалося його здивувати. – Ти пам’ятаєш?.. – пробурмотів він.
– Звісно.
Старий зашморгав.
– Ти що, плачеш? – вражено запитала Злата.
– Та ну! Якась херня