командою полковника Марка Безручка. Скільки ж нам тоді було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вісімнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 році, разом і вискоки уночі робили, забиваючи сонних будьонівців. За оборону Замостя ми отримали медалі, але до українського університету вступити не змогли, бо його не було. Ми змушені були навчатися в Таємному українському університеті. Ромко вчився на юридичному, а я на філософському факультеті. Коли університет розігнали, ми довчалися в Празі. А повернувшись до Львова, кожен пішов своєю дорогою – я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг дослужитися до комісара поліції. Комісаром поліції він, мабуть, і на емеритуру піде, бо ранг інспектора йому не світить, хіба би в католицизм перейшов. Що й казати – то колєґа на амінь19, не раз мене з тарапатів20 витягав, не раз і життя рятував, бо якась сила постійно мене пхала туди, де можна ґудза набити, а фіґу з маком заробити.
– Ага, таки попікся! – радісно вигукнув він, дослухавши мою історію. – А я казав не раз, що твоя самодіяльність до добра не приведе. Ну-ну, сів ти з ними до авта, і що далі?
– Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своїх хлопців у типографію. Це мені, звісно, не сподобалося. Але він запропонував, що буде зі своїми хлопцями чергувати всю ніч. А за це я маю дописати кілька слів.
– Ага! Це часом не про те, що «в шухляді причаївся рішенець»? – Я винувато кивнув. – Тепер здогадуєшся, який рішенець причаївся у його шухляді?
– Тепер здогадуюся – там був револьвер. Комусь було відомо, що тримає він його саме там.
– Хе! Тут не треба великого розуму. Більшість саме там і тримають зброю, щоб була напохваті. – Обух підвівся і став міряти кімнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фігура ледве в ньому вміщалася. – То тебе, Марку, взули капіта-а-ально. А бач, Мартинюк відразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо21. Шляк трафить! – Він спинився переді мною. – Дав би я тобі зараз доброго лупня! Але ти ще мені потрібен. Навіть без тої останньої клепки. Подумати тільки! І тобі навіть на думку не спало зі мною зв’язатись!
– Чому ні? Спало, коли побачив з вікна, що мене пантрують. Навіть телефонував тобі.
Обух налив собі ще коньяку і сів на канапу.
– Та-ак, поставмо все на свої місця. Комусь треба було, щоб Томашевич врізав дуба. Але делікатно і без зайвого галасу. Вбити – складно, клопоту не оберешся. Тоді вирішують інсценізувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публікуєш свою бомбову статтю. Томашевич читає, гарячково шукає вихід. Біда! Мріям про президентство кінець! Життя йде під укіс! Але кінцівка, як і кожна кінцівка, особливо врізається в пам’ять. Вихід є. Він у шухляді. Томашевич їде на віллу, бере револьвер і стріляє собі до рота.
– До рота?
– А я тобі не казав? Але тут, мій любий, не все купи тримається. На місці Томашевича ти б застрелився?
– М-м… – замислився я. – Не знаю.
– Уяви