відповідних контактів з представниками московського уряду. Подібні дії мусили бути погоджені із гетьманом, бо інакше навряд чи вдалося б такому нечисленному загону безболісно «відколотись» од війська. Судячи з усього, в цьому політичному жесті у бік вчорашнього противника мав зацікавленість сам Сагайдачний, якому не з руки було поривати всі зв’язки з царським урядом. Гетьман діяв так само, як і після завершення свого попереднього походу на Московщину у 1613 році. Виступивши тоді з Путивля, він пройшов через Болхов, Білів, Ліхвин, Перемишль, досяг Калуги, звідти завернув назад і пішов до Києва. Літописець повідомляє з цього приводу, що коли гетьман «мимо град Куреск шествова, тогда к гражданам… присылал от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска, уезду и в нем живущим воинству своєму заповеда ни единого зла сотворяти». Отже, Сагайдачний не палив усі «мости» між Запорозькою Січчю та царським урядом. Зроблений ним у той час крок до примирення міг послужити в майбутньому для поновлення контактів козаків із московським урядом.
Минуло трохи більше року після завершення походу козаків 1618 року. Ще не загоїлися рани учасників походу, свіжими були спогади про недавні криваві події, а Сагайдачний вже спорядив до Москви своє посольство. Щоправда, козацьким послам не вдалося добитися аудієнції у царя, хоч їм виявляли всілякі знаки уваги, що свідчило про велику зацікавленість московського уряду в налагодженні стосунків із Військом Запорозьким. Під час розмови з послами князь Дмитро Пожарський сказав: «Не оскорбляйтесь, что не видели есте очей его царского величества: вы есте пришли к Москве перед постом, а в пост у великого государя нашего никакие послы и иноземцы не бывают; а ныне царское величество едет молиться к святым местам и велел вас отпустить». Козакам була видана «легка царська платня» – 300 карбованців, сукно, дорогі тканини та інші речі.
Зрозуміло, результати цього посольства не зводилися до грошової винагороди та отриманих козаками подарунків. Задуми Сагайдачного були значно далекосяжнішими. Він демонстрував перед царем готовність козацького війська «служить головами своими по-прежнему, как оне служили прежним великим российским государям и в их государ-ских повелениях были, и на недругов их ходили, и крымские улусы громили». Але ж треба зазначити, що пропозиція служити царю «по-прежнему» великою мірою мала значення етикетної умовності і навіть в разі її прийняття ні до чого особливо не зобов’язувала обидві сторони.
Існують й інші підтвердження, що запорожці, зокрема й Сагайдачний, не були новачками у тогочасній дипломатії. Наприклад, заснована у ті роки в Європі антитуре-цька «Ліга християнської міліції» покладала великі надії на козацького ватажка у справі вигнання турецьких завойовників. Це була досить сильна організація, яку очолював нащадок останнього грецького імператора Палеолога – французький князь де Шевер. Ліга ставила собі за мету створення могутньої європейської армії, котра, об’єднавши