на ліктях і запитав:
– Гей, скажи-но, я тобі до вподоби?
Але відповіді не було. Мабуть, соромиться. Та й чого б вона, зрештою, мала отак ні сіло ні впало висловлюватися про його вроду? Інша обов’язково б збрехала. А ця делікатна. Може, навіть по парижах училася.
– Слухай, а ти часом не в Парижі училася?
Тьху! Ото йолоп! Якщо вчилась – не відповість зі скромності, а якщо не вчилась – то з сорому. А проте, якось розмову треба зав’язати. Щоб її ще такого запитати? Може, помогти їй зняти шкуру. Але чи це буде ввічливо? Все ж таки панна. Раптом серце його защеміло: а що як не панна? І таке можливе. Хтозна скільки вона там по болотах волочилася. Там теж женихів море. Оно аж сюди чути, як кумкають. Гляди, котрийсь і той… Звідки ж йому було знати, що перед ним… чи то пак під ним заклята королівна? Бачить – жаба, ну і… Ех! Не дай Господи, якщо це правда, завтра з того болота сухий пляцок зроблю.
Раптом у балії щось заворушилося, захлюпало, і повільно- повільно стала підводитися темна постать, ось вона накинула на себе халата і, обережно ступаючи, мовби роблячи перші кроки після тривалої хвороби, попростувала до ліжка. Серце королевича затріпотіло від збудження. Постать наближалася, і він тепер ясно бачив, що вона зовсім невисока, а скоріше низька, хоча обличчя у темряві роздивитися було неможливо. Ну й добре, дуже добре, а то при високій дружині чувся б незручно. І щойно коли постать опинилася біля самого ліжка, королевич вловив неприємний запах, то був запах цвілі і трухлявини, запах розкладу і гнилі, а за мить він з жахом побачив перед собою старезну згорблену бабу, висохлу на кість, з розпущеним сивим волоссям, збитим у куделю, глибоко запалими очима. Сухий деренчливий голос прошамкав:
– Пошуньшя, шерденько, нехай і я шобі ляжу та погрію штарі кошьті. А то у тій твоїй балії жимно, аж штрах.
Королевич від несподіванки втратив дар мови і хутенько відсунувся, гарячково намацуючи рукою штани, щоб чкурнути подалі від цієї прояви. Бабуся, покректуючи та постогнуючи, вмостилася на ліжку і попрохала:
– А чи не потер би ти, мурчику, мені крижі? Клятий гоштечь вші кошті ломе.
– Що? – обурився королевич, силкуючись ногами під ковдрою потрапити у штани. – Та як ви смієте? Хто ви така?
– Та хто ж, як не твоя жаконна жінка?
– Хіба ви і є заклята королівна?
– Ще й яка заклята, шиночку! Нехай йому гречь з таким життям.
– Але чого ж ви така стара?
– Ох-ох-ох! Ще б не бути штарою! Як закляв мене чаклун ще юнкою, то й жила я шобі у болоті між жабами. Вше чекала й чекала, коли ж то мій шуджений ж біди порятує. А роки минали та минали. Я, щоправда, дещо і від жаб’ячого життя урвала – жаки молода була, нікому не відмовляла. Але ж тієї маленької шлабошті ти мені не штанеш випоминати, правда? Бо ошь мені уже й вішімдешятка гримнула і щойно тепер доля ушміхнулашя. Ну ж бо, притулишя до мене, горобчику, нехай я тебе почілую!
Арканумські шницлі
Треба було бачити цей королівський баль, де кишіло розкішними панянками, до запаморочення