прославляти?
Жінка – матір сумніву. Тая думка уже не покидала нас і переслідувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас і не рухалася з місця.
Тільки високо угорі затремтіла фіранка.
Ми кричали до глухого муру. Ніхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.
І тоді одна з нас в розпачі кинулася на вояка і висмикнула з його рук галябарду. Ми всі так і заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз її зарубає!
А він стояв і не рухався з місця. Жоден м’яз на обличчі ані не здригнувся! А та жінка розійшлася аж страх – як не штовхне його з усієї сили! Вояк повалився на сходи і покотився униз. Він котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!
Опудало! Опудало нас стільки літ слухало, стільки літ – наші молитви і скигління, звичайне опудало стерегло палац короля і не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…
І тоді ми кинулися юрбою до палацу. Усі двері розчинялися без жодної перепони – але всюди було порожньо. Всюди висіло павутиння і клубочився порох. Пахло цвіллю, мокротою, що пороз’їдала стіни і змусила їх пучнявіти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тіло пранцюватого. Підлога повигиналася і потріскала, де-не-де навіть повиростали якісь бліді гидкі гриби, і повзали чорні жуки.
В палаці не було ані сліду живої душі. Луна наших кроків і голосів котилася і накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи і наповнюючи жахом.
– Але ж та фіранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!
І побігли ми нагору. Кімната, на вікнах якої гойдалася блакитна фіранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попід стелею. Це вони, пролітаючи, гойдали фіранку. Звичайні собі кажани. І більше нічого.
І тоді ми гірко-гірко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стільки літ? Кого прославляли у піснях і молитвах? До чиїх парсун припадали гарячими вустами? Кому віддавали своїх чоловіків та синів?
Ми покинули палац. Діти уже стягли й друге опудало вояка і волочили з галасом по бруківці.
Десь далеко-далеко, за синім обрієм точилася жорстока війна, спливала кров наших рідних. Вони вмирали там зі словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже ані короля, ані такої держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопів, а потім само споряджає їх на війну і виглядає щоднини.
Розділ другий. Теренціус (VIII сторіччя до н. е.)
З книжки «Мандри Арканумом»
Манне озеро
Миль на п’ятдесят від Арканума височать Танцюючі Скелі, прозвані так через те, що ними частенько стрясає вулкан. Ото біля тих скель і розляглося велике густе озеро справжнісінької манної каші.
Зверху воно покрите міцною плівкою, зовсім як манка, що вистигла, і дуже густе, але далі вглиб рідшає, а на дні й зовсім рідке.
Вози з кіньми заїжджають на середину озера, і дядьки, озброївшись лопатами