не знав. Ще й Тамара не квапилася з відповіддю. Чоловік перекинувся кількома фразами з дітьми й запитав:
– Як гадаєте, ваша мати погодиться стати моєю дружиною?
Схоже, запитання не заскочило братів зненацька. Вони були вже в тому віці, що розуміли, які стосунки пов’язують чоловіка з їхньою матір’ю. Федько з Олегом перезирнулися, і старший хлопчик відповів:
– Вас, дорослих, нам не зрозуміти.
– Як і вам нас, – додав Олежик.
– То чи варто мені сьогодні робити Тамарі офіційну пропозицію? Порадьте мені, – звернувся Анатолій до хлопчиків.
– Спробуйте, але жінки такі непередбачувані! – серйозно, якось зовсім по-дорослому мовив Федько.
– Гаразд! Я спробую! – вирішив Анатолій.
Барс гарикнув і побіг до хвірточки. Обнюхавши жінку, що ступила до двору, він привітно замотав хвостом.
– Привіт-привіт, старенький! – сказала та, попестивши пса.
– Галюню, вітаю!
Тамара вийшла їй назустріч, обійняла, поцілувала. Жінка віддала їй пакет із подарунком, поздоровила зі святом.
– Проходь, прошу за стіл, – запросила її Тамара. – Уже всі зібралися. Хлопчики! Ходіть-но сюди! – покликала вона дітей.
Федько й Олег підбігли до Галини, обійняли її та привіталися.
– Як ти, Олежику? – запитала Галина, сідаючи до столу.
– Усе добре! – усміхнувся той. – А ти як?
– Усе, як завжди, – Галина ухилилася від прямої відповіді.
Застілля було в самому розпалі, коли Анатолій попросив слова. Він підвівся, помітно хвилюючись.
– Друзі, я вже давно знаю Тамару, – почав він, – іще зі шкільної лави.
– А коротше можна? – перебила його Галина.
– Можна! Сьогодні я хочу офіційно попросити Тамариної руки, – сказав Анатолій, і кінчики його вух спалахнули червоним. – Ось каблучка. – Він відкрив коробочку. – Томо, ти згодна стати моєю дружиною?
Тамара знітилася.
– Ну ти й знайшов час, – промовила вона й підвелася.
Жінка дивилася на каблучку, а у пам’яті з далекого минулого перед нею постав образ Марка – теж із відкритою коробочкою, але з набагато скромнішою обручкою. Тоді вона відповіла «так», і закохані заприсяглися бути разом завжди. Тепер же Тамара розгубилася. На неї спрямували запитальні погляди кілька пар рідних очей, а вона не знаходилася з відповіддю. Анатолій її багато в чому влаштовував, як і їхні стосунки, але жити разом, прокидатися з думкою про нього й лягати з нею, Тамара не була готова. Їй не хотілося ображати Анатолія, який стільки років чекав на її кохання, але й сказати «так» чоловікові, якого поважала, сприймала, сумувала, коли довго не бачила, але без якого, була певна, проживе, зараз не могла. Їй здавалося, що кохання до Марка все ще тримає в полоні її душу й саме воно заважає стати за дружину іншому.
– Томо, не мовчи! – обізвалася Марина, порушивши паузу, яка затяглася.
– Дякую, Толику, – промовила зворушено Тамара. – Я ціную тебе, наші стосунки, але… Я не знаю, чи готова наразі стати твоєю дружиною, чи ні. Справді,