частину тієї енергії й спробувати зробити щось корисне.
– Не казись, – нагадувала мені Мері. – Відплати.
У часи великих потрясінь і нещасть завжди краще зайняти себе чимось, виплеснути гнів і сили на щось позитивне.
Як виявилося, я потрапив з вогню та в полум’я. Через рік після мого приходу в Chrysler компанія опинилася на межі банкрутства. Чимало часу тоді я витратив на роздуми, як же це я втрапив у таку халепу. Звільнення з Ford – неабияка прикрість. Але піти на дно разом із кораблем Chrysler я аж ніяк не заслуговував.
На щастя, Chrysler втрималася на плаву, хоч і була на волосині від смерті. Нині я герой. Досить дивно, але все це завдяки моменту істини на складі. Завдяки рішучості, удачі та допомозі стількох гарних людей я зміг відродитися з попелу.
А тепер дозвольте мені розповісти свою історію.
Виготовлено в Америці
І
Родина
Нікола Якокка, мій батько, прибув до цієї країни 1902 року, у віці дванадцяти років – бідний, самотній і наляканий. Він часто повторював, що єдине, у чому був упевнений, діставшись сюди, так це в тому, що Земля кругла. І то лише тому, що інший італієць на ім’я Христофор Колумб випередив його на 410 років з точністю майже до дня.
Коли судно увійшло в Нью-Йоркську затоку, батько визирнув назовні і побачив статую Свободи – славнозвісний символ надії для мільйонів іммігрантів. Перетинаючи затоку вдруге, знову побачивши статую, він був уже новим громадянином Америки і на той час мав лише матір, молоду дружину та надію. Для Ніколи й Антуанетти Америка була землею свободи – свободи стати будь-ким, якщо й справді палко прагнутимеш цього і наполегливо працюватимеш.
Цього батько навчив усю свою родину. І я сподіваюся, що мені вдасться зробити те саме.
Ще в дитинстві, коли ми мешкали в Аллентауні, штат Пенсильванія, наша родина була настільки близькою, що іноді складалося враження, немов ми одна людина з чотирьох частин.
Батьки часто робили так, що ми з Делмою, моєю сестрою, почувалися важливими й особливими. Не було заважкої роботи чи завеликих проблем. Батько міг займатися десятьма різними справами, але завжди знаходив час на нас. Мати примудрялася готувати наші улюблені страви лише заради того, щоб нас потішити. Аж дотепер, коли б то я не навідався до неї, вона готує два мої найулюбленіші частування – курячий суп з маленькими м’ясними кульками з телятини й равіолі з сиром рикота[4]. Серед усіх неаполітанських кухарів вона, певно, одна з кращих.
Ми з батьком були дуже близькими. Я любив догоджати йому, а він завжди страшенно пишався моїми досягненнями. Якщо я перемагав на шкільному змаганні з орфографії, він був просто на сьомому небі від щастя. Згодом, подорослішавши, щоразу отримуючи підвищення, я відразу ж телефонував батькові, а він квапився розповісти про це всім своїм друзям. Кожного разу, коли я виставляв на продаж нове авто від Ford, він хотів першим сісти за кермо. 1970 року, коли мене призначили президентом Ford Motor Company, не знаю, хто з нас був у