оце все?» Вона не зрозуміла. «Навіщо ви йдете до студентів, якщо їх ненавидите? Як і предмет, який викладаєте? Ви ж тільки-но за двері, як на російську переходите».
«Геть!» – вказала викладачка на вихід з аудиторії.
Відтоді я мала одні трійки. Спасибі й за них, бо могло бути гірше: одногрупника, який уже після мене сказав їй щось подібне, тільки ще більш прямолінійно, виключили з універу, точніше, перевели до іншого, в інше місто, причину знайшли, тобто придумали, – чоловіком викладачки був великий «в освіті» начальник.
Вона не змогла мені пробачити не так прямоти, як правди. Тож, звісно, на екзамені «завалювала» питаннями хвилин двадцять, якщо не більше. А я відбивалася правильними відповідями. Вона не «завалила» мене питаннями, але «завалила» оцінкою. Три – як тепер чую. На цьому моє студентське «правдорубство» скінчилось.
«Дякую», – враз мовлю подумки до себе. Напевно, дивно, але я це роблю. Віднедавна. Відколи заприсяглася отій банальній важливості не сумніватися в собі. А сталося це всього лише місяць тому, коли мій світ блискавично, мов потужний літак, розвернувся на сто вісімдесят градусів, стрясонув усе всередині й понісся у зовсім протилежному напрямку. Тоді я навчилась розмовляти з собою, аби кожного разу порозумітися і заспокоїтися. І дякувати собі, коли є за що чи навіть як немає. (Ставити собі високу оцінку.)
Дякую-дякую, люба, за те, що стрималася, не піддалася емоціям, заспокоїлася. У тебе, тобто в мене, все вийде.
Вона усміхається – перше, що помічаю й видихаю, коли з’являється важна пані. Бо якою ще може бути «Ксенія Анатоліївна»? Подібні звертання давно забулися-загубилися з-поміж мого кола знайомств. Тому почуте ім’я-по-батькові добряче шибонуло нелюбою, ще радянською в усіх сенсах школою та студентським життям: вічно холодним, голодним і принизливим.
Але ж тут – усе по-іншому, чи не так? А пані – яка ж вона тендітна, доглянута, стильна в цьому світло-жовтому вельветовому блейзері та чорних прикорочених брюках із високою талією! Вона різко відчиняє двері одного з кабінетів, і звідти випурхує, інакше не скажеш, добрий десяток дівчаток на кшталт «блискучої чілки». Мило прощаючись, майже беззвучно схарапуджена «зграйка» покидає фешенебельну залу офіса.
– Гарно виглядаєте, – каже вона мені, привітавшись.
Мені?
Таки мені!
Чому вона це каже мені, а не багачці «з-під фікуса»?
– Перепрошую за затримку, – додає молода (чи таки юна?) керівниця. Відтак просить і мене, й незнайомку із «запахом розкоші» пройти за нею.
Мені й далі приємно від її похвальби. (Кляте оцінювання, воно ходить за мною слід у слід!)
– Таке, щоб я проводила співбесіду одразу з двома кандидатками на вакантні посади, буває вкрай рідко, – каже юнка. (Та їй і двадцяти немає, визначаюся, але й сумніваюся в своїх підрахунках.) Вона сідає на чільне місце за великим переговорним столом, розстібає водночас жакет і вказує ледь помітним рухом обох рук, аби я з незнайомкою сіли праворуч і ліворуч від неї, одна навпроти одної. – Але сьогодні